Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2 - Тарас Григорович Шевченко

Тебе вже люди прокляли!

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Буває, в неволі іноді згадаю…»

Буває, в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю… господи б, хотілось

Згадать хоть що-небудь! Та оце й наткнувсь

На таке погане, що так і заснув,

Богу не молившись!.. От мені приснилось…

Свинею заснувши, звичайне, такий

І сон приверзеться… ніби край могили

Пасу я ягнята, а я ще малий;

Дивлюся, могила ніби розвернулась,

А з неї виходить неначе козак,

Уже й сивоусий собі неборак,

Та і йде до мене… Я собі звернулось,

Щеня мов під тином, — звичайне, мале,

То й перелякалось. От мене бере

Неначе на руки та несе в могилу,

А чорна могила ще гірше розкрилась.

Дивлюся, в могилі усе козаки:

Який безголовий, який без руки,

А хто по коліна неначе одтятий;

Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

«Дивися, дитино, оце козаки

(Ніби мені каже), на всій Україні

Високі могили. Дивися, дитино,

Усі ті могили, усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако на волі жили!

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

Та добре дивися — а я розкажу,

За що Україна наша стала гинуть,

За що й я меж ними в могилі лежу.

Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину,

Слухай же, дитино». А потім ягнята

Приснились у житі, лановий біжить

Та б’ є мене добре — і ніби, проклятий,

Свитину здирає… І досі болить,

Як сон той згадаю. А як нагадаю

Козака в могилі, то й досі не знаю,

Чи то було справді, чи то було так,

Мара яка-небудь. Мені той козак

Розказував ось що…

«Не знаю, як тепер ляхи живуть,

З своїми вольними братами?

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигізмонд [110]

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас… Отак

Те лихо діялося з нами!

Во ім’я господа Христа

І матері його святої!

Ляхи прийшли на нас войною!

Святиє божії міста

Ксьондзи скажені осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров’ю, сину, полилась.

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашій, синочку, землі!

Я жив на хуторі, з…[111]

Я стар був, немощен. Послав

З табун я коней до обозу,

Гармату, гаківниць два вози,

Пшона, пшениці, що придбав,

Я всю мізерію оддав

Моїй Україні небозі…

І трьох синів своїх. «Нехай,—

Я думав, грішний перед богом,—

Нехай хоть часточка убога

За мене піде, за наш край,

За церков божію, за люде,

А я молитись в хаті буду».

Но вже не здужав, сину, встать,

Руки на ворога піднять!

Зо мною, слухай же, остались

Данило, чура [112] мій, та я,

Та Пріся, дочечка моя!

Воно ще тілько виростало,

Ще тілько-тілько наливалось,

Мов та черешенька!.. За гріх,

За тяжкий, мабуть, гріх великий,

Не дав мені святий владика

Очей нарадувать старих

Моїм дитятком!..

Не ходили

Ксьондзи по селах, а возили

На людях їх з села в село,—

Такеє-то у нас було!

Якось їх, клятих, і до мене

Вночі на хутір занесло.

А з ними челядь їх скажена

Та ще драгуни… Дай мені

Хоч коли-небудь, боже милий,

На світ твій виглянуть з могили —

Спряжу всю шляхту на огні!

Вони, вони — не бійся, сину!

Вони, ксьондзи, мою дитину

З собою в хату завели,

Замкнулись п'янії, я бачив.

А челядь п’яна полягала

У клуні на соломі спать,

Драгуни теж. А ми з Данилом

Соломи в сіни наносили,

А клуню просто запалили…

Не встануть прокляті оп’ять

Дітей козачих мордувать,

Усі до одного згоріли!

І Пріся бідная моя

Згоріла з клятими! А я…

На пожарищі хрест з Данилом

Поставили та помолились,

Заплакали… Та й потягли,

На коней сівши, до обозу,

Синів всіх трьох моїх найшли,

Та в добрий час і полягли

Отут укупі!..

.

А як ми бились, умирали,

За що ми голови складали —

В оці могили? Будеш жить,

То, може, й знатимеш, небоже,

Бо слава здорово кричить

За наші голови… А може,

І про могили, і про нас

З старцями божими по селах

Правдива дума невесела

Меж людьми ходить…»

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«І станом гнучим, і красою…»

І станом гнучим, і красою

Пренепорочно-молодою

Старії очі веселю.

Дивлюся іноді, дивлюсь,

І чудно, мов перед святою,

Перед тобою помолюсь.

І жаль мені, старому, стане

Твоєї божої краси.

Де з нею дінешся єси?

Хто коло тебе в світі стане

Святим хранителем твоїм?

І хто заступить? хто укриє

Од зла людського в час лихий?

Хто серце чистеє нагріє

Огнем любові, хто такий?

Ти сирота, нема нікого,

Опріче праведного бога.

Молися ж, серце, помолюсь

І я з тобою. Щось пророче

Мені вже зазирає в очі,

І я вже богу не молюсь,

Уже й на тебе не дивлюсь.

Мені приснилось: ти вже мати.

Не в оксамиті, не в палатах

Твоє голоднеє дитя…

І в’янеш ти, а дні летять,

Несуть все добре за собою,

Уже й надію понесли,

А ти осталась на землі

Одна-однісінька; з тобою

Єдинеє добро було —

Твоє дитя, поки росло,

В колодочки поки вбивалось.

Оперилось, і ти осталась

Стара і немощна. Людей,

Людей неприязних благаєш

І Христа ради простягаєш

Коло зачинених дверей

Старії руки.

Отак я іноді тобою,

Тобою, серце, молодою,

Старії очі веселю.

Дивлюся іноді, дивлюсь

На стан твій гнучий і за тебе

Тихенько богу помолюсь.

Молися й ти, з святого неба

На тебе, серце, не зійшла

Твоя і доля і недоля.

[Перша половина 1850,

Оренбург]

«Огні горять, музика грає…»

Огні горять, музика грає,

Музика плаче, завиває;

Алмазом добрим, дорогим

Сіяють очі молодії;

Витає радість і надія

В очах веселих, любо їм,

Очам негрішним, молодим.

І всі регочуться, сміються.

І всі танцюють. Тілько я,

Неначе заклятий, дивлюся

І нишком плачу, плачу я.

Чого ж я плачу? Мабуть, шкода,

Що без пригоди, мов