Тарас Шевченко. Твори у п'яти томах. Том 2 - Тарас Григорович Шевченко

сподівайся».

Сотник

А їй байдуже! мов не знає!

Неначе та сорока скаче.

Настусю! Чом же ти не плачеш?

Адже ж Петруся вже немає.

Настуся

Дивітеся, яка печаль!

То й плачте, коли жаль…

Сотник

Мені байдуже.

Настуся

А мені

Ще й байдужіше, він не мій.

А я вже заповіді знаю

Усі до одної!

Сотник

Усі?

Настуся

Нехай хоч зараз сповідає

Отець Хома ваш голосний!

Сотник

А повінчаємось в неділю?

Настуся

Авжеж! Так ми ще не говіли;

Як одговіємось — тойді.

Сотник

(цілує її)

Моя голубко сизокрила!

Моя ти ягідко!..

(Танцює і приговорює).

«У горах

Вчотирьох

Уночі ходила.

Уночі,

Ходячи,

Намисто згубила».

Настуся

Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б

швидче до отця Хоми та порадилися, от що!

Сотник

Правда, правда, моя квіточка! Побіжу ж

я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй

собі тихенько та заквітчайся. Та не жди

мене, бо бути має, що я остануся і на вечерю.

(Цілує її і йде)

Настуся

Добре, добре, не ждатиму.

Не ждатиму, не ждатиму,

У свитину вдягатимусь,

У намисто уберуся,

Доганятиму Петруся.

Обнімемось, поцілуємось, поберемося за

рученьки та й підем удвох собі аж у Київ.

Треба заквітчаться — може, в останній раз,

бо він казав, що у Броварях повінчаємося.

(Квітчається і співає)

«Ой піду я не берегом-лугом,

Зустрінуся з несуженим другом.

Здоров, здоров, несужений друже!

Любилися ми з тобою дуже.

Любилися, та не побралися,

Тілько жалю серцю набралися».

Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана!

Побіжу лиш швидче. Оставайтеся здорові,

мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку.

(Виходить).

______________

Іде додому уночі

П’яненький сотник, а йдучи

Собі, веселий, розмовляє:

«Нехай і наших люде знають!

Нехай і сивий, і горбатий,

А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!

А ми!..» Насилу вліз у хату

Та й ліг собі тихенько спати,

Щоб Настю, бачте, не збудить

Та сорома не наробить.

Уже й «достойно» оддзвонили,

Уже додому люде йдуть,

Не йде Настусенька, не чуть.

Насилу сотника збудили

Та розказали: так і так!

Перехрестився неборак,

Коня найкращого сідлає

І скаче в Київ. В Броварях

Уже повінчана гуляє

Його Настуся молода!

Вернувся сотник мій додому,

Три дні, три ночі не вставав,

Нікому й слова не сказав

І не пожалувавсь нікому.

.

.

Турбується, заробляє,

А того не знає,

Що на старість одуріє

І все занехаїть.

Отак тепер і з сотником

З дурним моїм сталось:

Розігнав дітей по світу,

А добро осталось,

Немає з ким поділити.

Довелось самому

Розкидати, розточити,

І добра нікому

Не зробити ні на шеляг,

І притчею стати

Добрим людям, і охати

У холодній хаті

Під кожухом, і нікому

Хату затопити

І вимести… по смітнику

Ходити, нудити,

Поки пугач над стріхою

В вікно не завиє,

А наймичка холодного

Трупу не накриє

Кожушиною старою,

А ключ од комори

Із-за пояса украде…

Отаке-то горе

Із сотником оце сталось.

Не минуло году,

Як Настусеньки не стало

А вже на городі

Не осталося нічого,

Свині та телята

Уже бродять… А барвінок!

Барвінок хрещатий!

Притоптаний, коло тину

Засихає, в’яне!

А сам сотник у кожусі,

Одутлий, поганий,

Коло клуні похожає.

І стоги не вкриті,

І покої не мазані,

І сволок не митий,

І челяді нема дома,

Й худоби немає,

А наймичка задрипана,

Та й та помикає

Старим паном… Так і треба:

Не розганяй діток,

Сивий дурню! Недовго жив

На свій заробіток

П’яний сотник. Ще минуло

Літо коло світа,

А восени на улиці

Сотника убито!

А може, вмер неборака,

Од шинкарки йдучи?

Байдуже кому питати.

Забрали й онучі

Добрі люди, а самого

Гарно поховали

У леваді. І хрестика

Над ним не вкопали.

Аж жаль його: був багатий,

І рідня, і діти

Єсть у його, а нікому

Хрест постановити.

Умер сотник, і покої

Згнили, повалялись,

Все пропало, погинуло.

Тілько і остались,

Що тополі на вигоні —

Стоять, мов дівчата

Вийшли з Оглава ватагу

З поля виглядати.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«За сонцем хмаронька пливе…»

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину,

Очам любо. Годиночку,

Малую годину

Ніби серце одпочине,

З богом заговорить…

А туман, неначе ворог,

Закриває море

І хмароньку рожевую,

І тьму за собою

Розстилає туман сивий,

І тьмою німою

Оповиє тобі душу,

Й не знаєш, де дітись,

І ждеш його, того світу,

Мов матері діти.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Як маю я журитися…»

Як маю я журитися,

Докучати людям,

Піду собі світ за очі —

Що буде, те й буде.

Найду долю — одружуся,

Не найду — втоплюся,

Та не продамся нікому,

В найми не наймуся.

Пішов же я світ за очі,

Доля заховалась;

А воленьку люде добрі

І не торговали,

А без торгу закинули

В далеку неволю…

Щоб не росло таке зілля

На нашому полю.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Нащо мені женитися…»

Нащо мені женитися?

Нащо мені братись?

Будуть з мене, молодого,

Козаки сміятись.

Оженився, вони скажуть,

Голодний і голий,

Занапастив, нерозумний,

Молодую волю.

Воно й правда. Що ж діяти?

Навчіть мене, люде,

Іти хіба до вас в найми?

Чи до ладу буде?

Ні, не буду чужі воли

Пасти, заганяти;

Не буду я в чужій хаті

Тещу поважати.

А буду я красоватись

В голубім жупані

На конику вороному

Перед козаками.

Найду собі чорнобривку

В степу при долині—

Високую могилоньку

На тій Україні.

На весілля товариство

Вийде погуляти

Та винесе самопали,

Викотить гармату.

Як понесуть товариша

В новую світлицю,

Загомонять самопали,

Гукнуть гаківниці.

Як положать отамана

В новій хаті спати,

Заголосить, як та мати,

Голосна гармата.

Гукатиме, кричатиме

Не одну годину

І рознесе тую славу

По всій Україні.

[Перша половина 1849,

Кос-Арал]

«Ой крикнули сірії гуси…»

Ой крикнули сірії гуси

В яру на ставу,

Стала слава на все село —

Про тую вдову,

Не так слава, не так слава,

Як той поговір,

Що заїздив козак з Січі

До вдови на двір.

«Вечеряли у світлиці,

Мед-вино пили;

І в кімнаті на кроваті

Спочити лягли».

Не минула слава тая,

Немарне пішла.

Удовиця у м'ясниці

Сина привела.

Вигодувала малого,

До школи дала.

А із школи його взявши,

Коня купила,

А коня йому купивши,