Том 7 - Леся Українка
Софія йшла тихою ходою поруч з папичем. Її не заспокоїла тая тиха, тепла, немов чогось прагнуча ніч. Софії роїлись думки-гадки та мрії, але вже пе ті, що погляд їй сльозами застилали там, у концертовій залі. Що вона думала, про що гадала, сама вона пе могла б того сказати. Мовчки йшла вона поруч з паничем, усміхалася, прислухалася до співу соловейка. Si tu m’aima-is! — вчулось їй у любім щебетанні, і не було їй прикро... Si tu m’aimais!
— Що ж? Як вам тепер? — запитав панич.
— О, добре, зовсім добре!
— Вибачайте,— може, се прикре питання,— для чого носите жалобу?
— Я — вдова,— тихо відказала Софія.
Панич глянув на неї, як їй здалось, якось надзвичайно, вона спустила очі і зітхнула.
Розмова порвалась, якось не велась вона тієї ночі. Кроки Софії та панича ставали щораз тихше,— чим ближче додому, все тихше. Тож той дім був темницею, а тепер Софія чула, що темниця та здасться ще тіснішою. Дарма! Софія усміхалась та слухала соловейка...
Ох, знов сей готель, знов сяя темниця.
— До побачення! — мовив панич, вступивши в довгі сіни.
— До побачення! Дуже дякую панові, що провели-сьте мене і зреклись для мене серенади.
— Ах, пані! — тільки промовив панич і зник.
Софія глянула йому вслід і постояла ще кілька хвиль у сінях. У неї в голові був все той рух і тон, з якими панич вимовив теє: «Ах, пані!» З тих двох коротеньких слівець повстала ціла плетениця мрій. «Як дивно, надзвичайно тремтів йому голос... Невже сі проводи — тільки так, марне залицяння, та й годі?.. Йому цікаво, по кім ношу я жалобу... Як він глянув тоді! О, не може бути, щоб...» — зненацька Софія кинулась. В нічній тиші виразно загуло з міської башти: бов!.. се північ. Раптом зникли всі блискучі мрії. Софія провела рукою по чолі і подалась до своєї хати; тихо скрадаючись, минула вона двері до хати баронеси і пішла просто до себе. Там стала перед свічадом і стала розбиратися. Раптом забринів гострий, дражненний дзвінок — то баронеса кликала Софію. Софія знала добре той дзвінок, він вразив її, аж кров кинулась їй до обличчя, але вона навіть ані рушила, щоб іти на нього. «Не діжде вона, щоб я бігла на її дзвінки!» — і Софія гордо підвела вгору чоло. Дзвінок озвався ще раз, ще гостріше, ніж перше. Софія стояла. За кілька хвилин прийшла служниця від баронеси.
— Ясновельможна пані просять вас до себе.
— Зараз,— відповіла Софія і пішла, мусила йти.
Баронеса лежала на ліжку, коло неї на столику стояла свічка під абажуром, долі лежала кинута часопись. Коли Софія увійшла, баронеса на неї не глянула, тільки ворухнула віями і підвела брови. Софія мовчки стала біля столика, баронеса таки не дивилась на неї, мов і в хаті її не було. Далі Софія озвалась:
— Я прийшла...
— А, так, ви прийшли. Справді, не сподівалась я бачити вас сього вечора, однак маю ту честь.
— Я думала, ви спите, боялась вам перешкодити.
— В чім? Здається, з мого дзвінка могли пізнати, що не сплю?
— Я не чула,— відповіла Софія тихо, спустивши очі.
— Не чули!..— протягла баронеса.— Будьте ласкаві, скажіть, котра тепер година?
— Перша,— відмовила Софія ще тихше.
— Пізно тепер кінчаються концерти. Дивно.
Софії погляд запалав при тих словах. «Що вона думає сказати своїм «дивно»? Яке має право говорити такі слова і таким тоном?!»
Баронеса помовчала, потім знов озвалась:
— Сього вечора я допевнилась, що концерти і сповнення обов’язку не можуть разом ужитись. Що-небудь одно.
— Але ж ви самі дозволили...
— Я сама, так, і що ж з того?
Софія не знала, що на те відповісти.
— Що з того, питаю? Я дозволила сама і тепер жалую. Ви мені казали, що прийдете,— не прийшли; казали, що зайдете до мене,— не зайшли. Я ждала вас, не гасила світла, нудилась, читала при свічці, а се все, як ви те знаєте, шкодить моєму здоров’ю, нервам і очам. Ще скілька таких вечорів...
— Се остатній, будьте певні.
Баронеса глянула з дивом на Софію і подумала: «Як вона сказала сеє? Ще якісь обиди строїть! Qa ше plait!» 1 — однак сказала тільки:
— Дай-то боже! Можете йти.
Софія пішла, та не в свою хату, а на веранду. Тільки що мала вона дуже прикру сцену, якби перше, вона б досі вже плакала, але тепер... тепер її се не діймало, вона думала про інше, їй світили інші мрії, інші надії. «Яка чудова нічі — думала вона.— І тут бувають гарні ночі!» Вона всміхнулась, звернула погляд з тихою мрією на широку алею, що мов річка лисніла при місячнім сяйві.
З тремтячої темряви лунав соловйовий спів. Софія знов усміхнулась, либонь, щось пригадала. «Si tu m’aima-is!..»
Зблід місяць, притих соловейко, а Софія все на веранді сиділа у мріях та дивилась на ту алею, що ледве рожевіла від ранньої зорі.
XI
От швидко й сезону кінець. «Слава тобі господи! — думала Софія, йдучи по мінеральні води.— Скінчиться та дурна курація, не буду вже тута скніти!» Так, вона раділа, дуже раділа, одначе... зненацька Софія засмутилась і похилила голову, їй таки жаль звідси їхати, чогось — когось жаль. Стояла в задумі та й не завважила, як несесер упав їй з рук додолу. Вона стояла і писала парасоликом по піску, журливо підвівши брівки.
— Ох! — скрикнула вона раптом.— Перед нею стояв панич Станіслав (вона знала вже його ймення з готе-льового списку), він подавав їй несесера. Вона збентежено взяла
