Том 7 - Леся Українка

— Ах, Sophie! Де ви запропастились?!

— Була в курзалі,— тихо відповіла Софія.

— Саме час! — і баронеса гнівно здвигнула плечима.— Води купили?

— Купила.

— Дайте мені, я повинна тепер одну пляшку випити.

Баронеса випила воду, що подала їй Софія.

— Тепер треба проходжуватись. Дайте мені руку. Де ж ви йдете? Там вогко в затінку, вчора був дощ. Ідіть он великою стежкою.

Велика стежка теж була піскувата, по ній стояли такі самі лавки, як біля купелів, і такі самі кущі росли. Людей ходило мало. «Хоч то добре!» — думала Софія.

От слуга везе пані в кріслі на коліщатах; он старенький пан іде на милицях; он молода недолуга панна на одній милиці. Все тихий сумний гурт недужих, що проходжуються поневолі.

Баронеса спинилась і на лавку сіла.

— Дайте другу пляшку. А потім підем додому.

Пішли додому.

На людніших стежках, ближче до готелю, Софії знов стало ніяково, бо до простирал, що все-таки ніяк не хотіли вкладатися як слід, ще прилучились дві пляшки і стриміли чорними горлами по обидва боки несесера.

Баронеса прийшла до хати, впала на канапу і мало не зомліла, тільки при помочі спирту та різних оцтів прийшла до пам’ятку. Потім встала і спитала, чи прийшли газети.

— Прийшли. Ось «Figaro», ви питали за нього. Може, обідати бажаете?

— Мені не можна так скоро після води обідати. Та я й не хочу.

«Я просто гину з голоду!» — подумала Софія.

— Прочитайте мені що-небудь тим часом,— сказала баронеса.

— Що ж? Може, ось в «Revue des deux mondes»...

— Ax, там, певне, знов яка-небудь нудота! Ще, може, не дай господи, який переклад з російського! От уже перекладів тих ніколи не читаю — досить тієї нудоти і вдома. Французи повинні бути французами, а вони напустили на себе якусь філософію. Навіть Золя такий роман написав, що я від нього й не сподівалась,— я не могла до кінця дочитати, такий нудний! І сюжети у них такі низькі, вище буржуазії не йдуть. Нічого в теперішніх романах нема: пі esprit, пі grandeur! 16 Візьміть «Figaro». Політики не треба,— я її не розумію, та й не хочу розуміти! Такі якісь там слова: шовіністи, опортуністи, та хоч би й легітимісти... крайня права, крайня ліва... Знайдіть там у «Figaro» хроніку балів, се тепер тільки й можна читати з приємністю, c’est la ой je reconnais l^sprit frangais 17.

Почалось читання хроніки. Якийсь аристократичний бал описувано там з тим esprit frangais, що ним так тішилась баронеса. Кожній пані сказано комплімепт, одначе так, щоб і другі не образилися. Софія читала і впивала в себе тонку отруту заздрощів та гіркого жалю, їй голос часами тремтів і французька вимова не конечне чисто виходила.

— Ах, Sophie! — перебила їй баронеса.— Як же можна так вимовляти слово гауоп?! 18 Перечитайте остатню фразу ще раз, бо я навіть як слід не розібрала.

Софія перечитує.

— M-me la baronne С. avait une robe couleur rayon du soleil...19 — тут Софія спинилась і замислилась: «Що ж то за сукпя була? Що за барва: rayon du soleil — сонячний промінь... певне, щось надзвичайне! злотисто-рожеве, може? або червоне? Ні, ні, напевне, злотисто-рожеве!..»

— Що ж ви, Sophie? Далі!

— ...C’etait une toilette vraimant harmonieuse. M-me la comtesse K. etait toute en velour noir seme des etoiles dorees. C’etait comme si la deesse de la nuit...20 «Ах, як ce чудово: чорний оксамит і зорі, зорі!.. Однак треба читати, а то ясновельможна вже кривиться!»

— ...C’etait comme si la deesse de la nuit elle me-me...21

— Ax, як се поетично. Правда, Sophie? Ну, що там далі?

— ...II у avait une grande richesse dans des couleurs grises: gris perle, gris tourterelle...22 «Я мала колись чудову сіру сукню і якраз gris tourterelle, я її купила у Відні тоді, коли...»

— Sophie, що се з вами сьогодні? Ви ще ніколи так бридко не читали.

— Мені голова болить.

— Давно б сказали, а то тільки мені нерви дражните таким читанням.

Тут увійшов слуга.

— Ясновельможна пані, пан Турів.

— Проси.

Увійшов високий пан, надто чепурний, з надто ввічливою міною, гречно вклонився баронесі, а на Софію поглянув не без цікавості.

— Bonjour! Я дуже рада. Як се ви сюди заїхали?! Sophie, можете собі йти.

Софія вийшла, вражена до живого.

— Що то за пані? — питав гість.— Дуже інтересна особа.

— Се моя dame de compagnie *, вдова по князеві Борисові, я її взяла par charite 23.

— І що ж? Задоволені?

— Ні-ні... так уже мушу терпіти, теж par charite. Все то, знаєте, щось собі гадає, що вона й досі княгиня. Клопіт з нею... Сама вона не з високого роду.

— А! такі завжди високо несуться...

Софія тим часом в нестямі ходила по своїй хаті. Вона була глибоко, тяжко ображена, серце їй стукотіло, густа краска покривала вид. «Мов покоївку, прогнала з хати! при чужому чоловікові! Боже, який сором! та чим вона краща від мене? Хіба я не була княгинею? Я й тепер княгиня! Сього ніхто не може відібрати від мене!..»

Софія сіла кінець стола і затулила вид руками, потім раптом зірвалась, упала на ліжко і голосно розпачливо заридала: «Ох, я нещасна, нещасна!..»

IX

— Sophie, котра година?

— Третя!

Баронеса жахнулась.

— Боже! а я ще не пила порошків! Що ж се таке? Хіба ж ви не знаєте, що я повинна завжди пити їх

о другій годині?

—