Том 7 - Леся Українка

— Тепер, тепер... Тепер я не спитаюсь у вас і сама вип’ю. Що ж тепер? а через годину знов? Які ж ліки підуть на користь, коли їх пити як попало?

— Якби ви мені сказали, я б дала...— промовила Софія собі на лихо, бо тим роздрочила баропесу вкрай.

— «Якби ви мені сказали!» — Voila се qui me plait! 1 «Якби ви мені сказали!» А ваша голова де була, що ви думали? Завжди ви поринаєте в якихсь мріях, фантазіях! Ще недоставало, щоб я вам нагадувала про всяку дрібницю! Та скажіть, на ласку божу, навіщо б мені здалась компаньйонка така, що я їй мушу все нагадувати? Якщо ви не бажаєте сповняти своєї повинності, то сповістіть мене о тім, будьте ласкаві.

Софія стоїть мовчазна, бліда, нерухома. В серці їй кипить образа і досада. От-от горде, гостре слово злетить з її уст... «А потім що? — раптом блиснула їй думка.— Що? Вернутись до батька у Ведмежий Кут? За покоївку найнятись? Чи збожеволіти?»

— Pardon, madame! 2 — мовила вона, схиливши голову й спустивши очі в землю.— Се остатній раз таке занедбання! я буду завжди пам’ятати... мені так боліла голова... вибачайте!..

— Голова боліла...— вкинула баронеса, але вже лагідніше, бо їй сподобалась покірність Софіїна,— на сей раз уже нічого, але щоб сього більш не було, бо я тепер, ви знаєте, слаба, j’ai des nerfs horriblement deranges 3.

«Ой, вже мені тії nerfs!» — подумала Софія, втопивши лютий погляд в землю.

— Принесіть мені порошки й теплу шаль.

Софія пішла.

«От сьогодні трошки холодніше,— думала Софія,— люди радіють, а тая вже мерзне. Така руїна, просто розсипається від старості, а все їй ліки потрібні та купелі... Чи вона думає, що люди безсмертні? Живе на світі, тільки чужий вік заїдає!»

Софія принесла шаль і вкрила баронесу. Загорнувшися в шаль, сіла баронеса на вольтерівське крісло і суворо, мовчки задивилась у вікно. Надворі сіявся дрібненький дощик і безнадійні сиві хмари все небо засти-

1 Ось що мені подобається! (франц.).— Ред.

2 Пробачте, пані! (франц.).— Ред.

3 В мене страшенно розстроєні нерви (франц.).— Ред% лали. В таку негоду завжди баронеса була «в лихім гуморі»,— сі хмари, сей дощик, либонь, нагадували їй власну безнадійну старість і будили багато спогадів минулого; спогадів баронеса не любила. В такі днини її не можна було нічим загодити. Софія не зважилась, а може, й не схотіла озватися до баронеси словом, сіла край вікна на стільчику і теж замислилась: «От і дощ іде... Нудота! а все ж немов не так досадно. От учора була райська днина, а тут сиди дома та кисни при ясновельможній пані. Вона віджила своє, тепер скніє та возиться з ліками тими бридкими. Спитала я в неї вчора, чи не хоче піти в парк на музику,— вона скривила кислу міну і спитала: «Пощо?» Забуває, що не всі такі руїни, як вона. Не йти ж мені самій на музику! Можна б тута де з ким познайомитись і було б з ким ходити, але де мені про се думати!..»

— Sophie, чи є у нас яка книжка?

— Нема.

Книжка була, але Софії хотілось хоч у бібліотеку піти, дарма що дощик ішов, щоб хоч на яку годину здихатись баронеси. їй хотілося хоч трохи походити по волі, не тягнучи за собою «старої руїни»,— так вона завжди звала в думці баронесу.

— То підіть у бібліотеку. А може, краще послати слугу?

— Ні, я сама можу, дощ невеличкий. Що кажете взяти: французьку чи німецьку книжку?

— Запевне, французьку. Візьміть «Les aventures des trois parisiennes» l.

«Дивись ти! все їй тії aventures потрібні, пора б уже і про смертний час подумати».

Софія хутенько зібралась, узяла парасолик і пішла в бібліотеку. Вона йшла не дуже хутко, хоч дощ таки добрий сіявся, а парасолик у неї був маленький, легенький. Вона була рада побути хоч малу часину на волі, і їй шкода було, що ніхто не зустрівся на дорозі, бо всі слабі сиділи вдома задля дощу, а здорові люди були усі при більярді, за картами, в бібліотеці або в курзалі.

Ось вона в бібліотеці. Не питаючись книжки, сіла вона край стола; там були розкидані різні газети та журнали, вона взяла й собі газету, яка попалась під руку і почала читати її. Однак мало, більше розглядалась по хаті, скоса позираючи з-під газети. Людей було дуже багато, за столом не стало місця для всіх, і дехто читав стоячи. Місце, де сіла Софія, перш було зайняте, сидів там якийсь панич, але як тільки приступила Софія до стола, панич схопився і почав читати стоячи. Софія стиха промовила «дякую» і сіла. Читаючи, раз по раз кидала погляд на панича. «Яка в нього аристократична постать, певне, він справжній панич...— думала вона,— не з німців певне, чорнявий, блідий, кароокий... і знов, така ввічливість... он з тих, ніхто ані рушив з місця!» — і Софія з погордою глянула на трьох старкуватих та гладких німців, що сиділи близько неї та читали «Deutsche allgemeine Zeitung». Читали вони мовчки, з великою увагою, насупившись, і тільки від часу до часу котрий з них пересував газету товаришеві і, показуючи грубим пальцем який-небудь уступ, мовляв ображено або втішно: «Sieh’ таї!..» 24

Софія читала і не розуміла читаного, перечитала двічі, тричі і знов не зрозуміла, погляд самохіть звертавсь до панича. «Хто він такий? Може, француз? — Так вони ж не їздять на німецькі води. Італьянець? Може. Але ж його волосся хутчій каштанове, ніж чорне. Але що не німець і не руський — се певне».

Замислена Софія не завважила, як газета впала їй з рук. Панич побачив се, кинувся, здійняв газету і подав її Софії, вона раптом спаленіла і ледве промовила «дякую!». Панич уклонився і відступив знову до вікна. За хвилину він взяв свою шапку і палку, вклонився сьому товариству і подався геть з бібліотеки. Софії здалося, що, вклоняючись, панич глянув на неї карими очима. Ледве зачинились двері