Том 7 - Леся Українка
тоді, тільки вечір, вже певнісінько де-небудь в кінці улицї маячить огник; регіт, співи чутно здалека, грає сопілка, а часом і скрипка; гомін, гамір... Се в нас вечорниці. Вони, маєте собі, скидаються на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім... На бали коли ви йдете, то тільки для того, щоб подригати ногами та напозіхатись в кулак; а у нас — збереться у одну хату гурт дівчат зовсім не для бенкету, а з веретенами та з гребінками. І спершу здається, мовби й діло роблять: гудуть веретена, ллються пісні, і кожна не одведе й очей набік; тільки ж, як налетять парубки з музикою — здійметься галас, заведеться пусто-вайня, підуть танці і почнуться такі штуки, що й розказати не можна.
Тільки краще всього, коли зіб’ються усі в тісну купку та почнуть загадувати загадок або просто теревені розводити. Боже ти мій! Чого тільки не накажуть! Звідкіля старовини не видеруть! Яких страховий не наверзуть! Ніде, може, не було розказано стільки дивного, як на вечорницях у пасічника Рудого Панька. За віщо мене прозвали миряни Рудим Паньком — їй-богу,— не можу сказати! І волосся ж, здається, у мене тепер більш сиве, ніж руде. Та у нас, не прогнівайтесь, такий звичай: як дадуть люди яке прозвище, то й у вік-віків воно зостанеться.
Бувало зберуться, проти свята, добрі люди у гості, в пасічникову хижку, посідають за стіл і тоді прошу тільки слухати! І то сказати, що люди були не простого розбору, не які-небудь мужики хуторянські... так, може, іншому і повище пасічника зробили б своєю гостиною честь.
От, наприклад, чи знаєте ви дяка диканьської церкви, Хому Григоровича? От так голова! Що за оповідання він умів розказувати! Два ж тих оповідання знайдете ви в сій Книжечці. Він ніколи не носив пістрьового каптана, який вам часто доводиться бачить на селяпських дяках; от заходьте до нього хоть і в будень — він вас завжди зустріне в каптані з тонкого сукна, от такої барви, як захоложений Картопляний кисіль; за те сукно платив він у Полтаві, йибонь, чи не по шість рублів за аршин. В його чобіт — у нас ніхто не скаже на цілому хуторі, щоб чути було дьогтем: тільки всякому звісно, що він мастив їх самим Найкращим смальцем, якого, здається, радий був би інший мужик положити і в кашу. Ніхто теж не сказав би, щрб він коли-небудь сякав носа у полу од свого каптана, як то роблять інші люди його звання, але доставав з-за пазухи гарненько зложену білу хустку, вишиту по всіх краєчках червоною заполочею, і, зробивши, що там слід, складав її знову, як завжди, у дванадцятеро і ховав за пазуху.
А один з гостей... ну, той уже був такий панич, що хоч зараз одягти засідателем або підкоморієм. Бувало постановить перед себе палець та, дивлячись на кінець того пальця, і почне розказувати — химерно та мудро, як у тих друкованих книжках! Іншим часом слухаєш, слухаєш та аж розпач візьме! Нічого, хоч убийте, не второпаєш! Звідкіля він і слів доставав таких? Хома Григорович якось-то йому про се гарну сплів приказку: він розказав йому, як один школяр, що учився у якогось дяка читати та писати, приїхав до батька і став таким латинцем, що навіть забув нашу мову християнську, усі слова звертав на «ус»: лопата у нього — лопатус, баба — бабус. От, трапилось якось, пішли вони укупі з батьком у поле. Латинець побачив граблі та й питає в батька: «Як се, батьку, зветься по-вашому?» та й наступив, роззявивши рота, ногою на кілочки. Батько не встиг зібратись з одповіддю, як держално, розлетівшись, піднялось угору та торох хлопця в лоб! «А, проклятущі граблі! — скрикнув той школяр, схопившись рукою за лоб та підскочивши на аршин.— Чортяка б зіпхнув їх батька з мосту,— як же вони дошкульно б’ються!» — Так от як! згадав, як і звуться, неборак! — Така приказка не до мислі прийшлась мудрієві-оповідачу: не кажучи ні слова, встав він з місця, розставив ноги посеред кімнати, похилив голову трохи наперед, засунув руку у задню кишеню в своєму гороховому каптані, витяг круглу під лаком табатирку, стукнув пальцями по намальованій пиці якогось бусурманського генерала і, захопивши немалий понюх табаки, розтертої з попелом та листом з любистку, підніс її «коромислом» до носа і витягнув на льоту цілу купку — і все ні слова; та як поліз
У Другу кишеню і витяг синю в кратках хустку, тоді тільки промимрив сам собі, либонь, чи не сеє примовля: «Не мечіте бісеру перед свиньми».— «Ну, бути ж тепер сварці!» — подумав я, побачивши, що пальці у Хоми Григоровича так і втулювались — дати дулю. На щастя, моя стара догадалась постановити на стіл гарячий книш з маслом; усі узялись за діло. Рука Хоми Григоровича, замість того, щоб дати дулю, потяглась до книша, і, як завжди бував, почали вихваляти господиню.
Ще був у нас один оповідач; тільки той (не треба буро б проти ночі й згадувати про нього) такі вискіпував Страшні оповідання, що волосся догори ставало! Я навіть і не вміщав їх сюди: ще налякаєш добрих людей так, що пасічника, прости господи, мов того чортяки всі лякатимуться! Нехай лучче як доживу, коли бог дасть, до нового року та надрукую другу книжку, тоді можна буде пострахати марищами з того світу та дивами, які чинились у старовину в християнській стороні нашій. Між тими оповіданнями, може бути, знайдете побрехеньки й самого пасічника, які розказав він своїм онукам. Аби слухали та читали, а в мене, либонь,— от тільки лінь проклятуща грабатись,— набереться і на десять таких книжок!
Так от я був уже забувся саме найважніше: як будете, панове, їхати до мене, то простісінько беріться по стовповому шляху на Диканьку. Я навмисне і написав її на Першому аркуші, щоб хутчіш добрались до нашого хутора. Йро Диканьку ж, думаю, ви начулись доволі. І то сказати, й;о там будинок не потак якого-небудь пасічникового ку-ріня! А про
