Божественна комедія - Аліг'єрі Данте

А той, скажений флорентійця дух,

Рвав бік собі і в люті був несхибний.

64 На тому зник з очей і гамір вщух.

Та вчулося виття, по тьмі розлите,

І знову я напружив зір і слух.

67 Мій добрий вчитель мовив: «Слізьми вмите

Це місто, де страждає люд без меж;

Воно, прокляте, має назву Діте!»

70 І я: «Учителю, мечетей, веж,

Будинків пломеніють ясні стекла,

Пойняте все загравами пожеж».

73 А він: «Огонь, де йде борня запекла,

Дає свій одсвіт у найдальший схов,

Це взнаєш, нижнього досягши Пекла».

76 Нарешті човен у рови зайшов,

Які оточували землю туги;

Був, як з заліза, мур навкруг будов.

79 Але ще довго човен креслив дуги,

Аж поки не гукнув човняр: «Тепер

Мерщій виходьте, це ваш берег другий!»

82 Було при брамі кількасот химер,

Колись рясним дощем упалих з неба,

Вони гукали: «Хто з вас ще не вмер,

85 А йде нахабно й сміло до Ереба!»

Зробив їм знак мій вчитель видатний,

Що потай побалакати їм треба,

88 І, хижу вдачу стримавши, вони

Сказали: «Йди, цього ж лиши в пащеках

Страхів, як він не боягуз дурний,

91 То хай вертається стежок далеких

Собі шукати, ти ж лишайся тут,

Ти, що водив його по небезпеках».

94 Читачу, уяви, яких отрут

Я скуштував, страшну зачувши мову,

І захотів побачить рідний кут!

97 І я: «О вождю, подавав чудову

Мені ти допомогу раз із сім,

Видимі ж біди виникали знову!

100 Не кидай же мене під містом цим!

Коли мені йти глибше – річ не вільна,

То краще вже додому повернім!»

103 Та вождь, що путь була з ним досі спільна:

«Не бійсь, не відберуть в нас навмання

Доріг, які дала нам влада чільна.

106 Тут жди мене, і хай охороня

Тебе Надія; в цій імлі мертвотній

Тебе ніколи не залишу я».

109 Пішов мій добрий батько, я ж, самотній,

Запав у нерішучість претяжку

Між «так» і «ні» в борні безповоротній.

112 Ловив його я мову нешвидку,

Вони ж раптово, ніби ненароком,

Всі поспішили за стіну міську

115 Й замкнули браму перед самим оком

Учителя мого, і він один

До мене повернув повільним кроком.

118 Потупившись, ішов понурий він,

Весь час гадавши про відмову строгу:

«Хто не пустив мене до скорбних стін?»

121 Сказав мені: «Я не досяг порогу,

Та не турбуйсь, здолаю їх війська,

Готові довгу витримать облогу.

124 Це не нова зухвалість їх така:

Їх взнали верхні брами всемогучі,

Що й досі залишились без замка.

127 Вгорі ти прочитав слова мертвучі,

Але уже крізь місто те страшне

Йде без супутніх колами по кручі

130 Той, хто нам брами всюди відімкне».

ПІСНЯ ДЕВ’ЯТА

1 Той колір, що я вкрився ним од страху,

Коли побачив, як верта вожай,

Відбивсь йому в лиці відтінком жаху.

4 Спинивсь поет, запавши у відчай,

І став вдивлятись марно, хоч і ревно,

Крізь непрозору млу в туманний край.

7 «Проте ми подолати мусим певно, —

Почав він, – а як ні… Підмога де?..

О, якби він з’явився тут напевно?..»

10 Я добре бачив, що у нього йде

Уривано за одним словом друге,

Зв’язку ж немає поміж них ніде.

13 І сповнився боязні я і туги,

Вбачаючи у мові тій сліди

Уявної душевної недуги.

16 «Чи сходив хто до щілини сюди,

Для цього перше кинувши кружало,

Де кара – безнадійність назавжди?» —

19 Так я спитав і мовив він: «Бувало,

Що хтось сюди проходив не без діл

Тим шляхом, що я ним пройшов чимало.

22 От і мене у цей послала діл

Зла Еріхто; її відьомська школа

Вертати вміла духів до їх тіл;

23 Коли моя душа лишилась гола,

Вона вдягла ізнов у плоть мене,

Щоб тінь вернуть з Іудиного кола.

28 Найнижче місце те найбільш сумне

Й найдальше від небес, що всім керують.

Тож знаю шлях я, – хай твій ляк мине.

31 Ці болота, що всюди тут панують,

Смердять навколо міста злих жалів,

Де вороги загибель нам готують…»

34 Забув я, що він далі говорив,

Бо надто вражений я став страшилом,

Коли на вежі вогняній уздрів

37 Пекельних фурій, що звились над схилом

Утрьох, жахливі, геть усі в крові,

Хизуючись своїм жіночим тілом.

40 Зелені гідри – шати їх живі,

Замість волосся ж в них клубки зміїні

Сичали в кожної на голові.

43 І він, служниць пізнавши господині

Над царством вічного плачу гірким:

«Поглянь, – сказав, – на лютих цих еріній.

46 Це – Алекто із голосом гучним,

А поруч – Тісіфона, образ жаху,

Мегера ж – зліва». І скінчив на цім.

49 Ті ж груди дряпали собі, з розмаху

Руками били й так ревли з-за стін,

Що до поета я припав зі страху.

52 «Медуза де? Хай скам’яніє він, —

Вони горлали, дивлячись додолу, —

На ньому мста Тезеєвих провин!»

55 «Ти відверни й сховай лице під полу:

Побачивши страшний Горгони лик,

Забудеш путь по сонячному колу», —

58 Сказав і повернув мене убік

Учитель та притис іще й руками

Мої долоні до моїх повік.

61 О люди із здоровими думками!

Помисліть-но, яка наука вам

Під цими дивовижними рядками!

64 Тим часом ріс у напрямі до брам

Разючий гуркіт у бурхливій хвилі,

Надаючи стрясання берегам.

67 Так вихори шаліють знавіснілі,

Коли повітря б’ють дві течії,

У прямуванні різні, рівні в силі, —

70 Гілля ламають, гатять