Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
І чом караються так нестерпуче?»
76 І він мені: «Чого це так схибнувсь
Твій, – мовив, – розум, може, понеслися
Кудись думки й на інше він звернувсь?
79 Згадай-но краще, з пам’яттю зберися,
Що в «Етиці» твоїй було в рядку
Про три образливі для неба риси:
82 Нездержливість, злобливість та ярку
Тваринність? Ще нездержливість на кару
Заслужує порівняно легку.
85 Розглянь-но істину цю, повну чару,
І пригадай, – це саме призвело
Ті грішні душі до важкого вдару, —
88 Збагнеш, чом віковічне їх житло
Не тут і чом на кару без докорів
Їх Боже правосуддя прирекло».
91 «О сонце, лікарю коротких зорів,
Ти словом так вщасливлюєш мене,
Що всю науку радо б я оспорив,
94 Назад вернись, хай вузол розітне, —
Сказав я, – мисль твоя, чому насподі
Карається лихварство навісне?»
97 «У філософському, – він мовив, – зводі
Одне із місць пояснення дає,
Що основним початком у природі
100 Премудрість і мистецтво Божі є;
Коли ж ти іншим віддасись наукам,
Розгорнеш вчення «Фізики» своє,
103 То взнаєш, що природним всім спонукам
Мистецтво, ніби учень, вслід іде, —
Отож воно є наче Божим внуком.
106 Ти маєш знати, що Мойсей веде
У книзі «Битія», що Бог не всує
Їм двом довірив людство молоде.
109 А в лихваря щось інше за мету є,
Йде манівцями, крізь чагар та хмиз,
Мистецтвом і природою гордує.
112 Та час вже лаштуватись нам униз,
Пливуть до обрію небесні Риби,
Наблизився до Кавру сяйний Віз
115 І видно шлях, що йде в камінні глиби».
ПІСНЯ ДВАНАДЦЯТА
1 Місця, де йшли ми з горем та печаллю,
Були такі похмурі та страшні,
Аж зір від них ми відвернули з жалю.
4 На Тренто схожі ці місця сумні,
Де берег Адіче колись порвали
Чи труси, чи пересуви земні.
7 Від самого шпиля сповзли завали
В рівнину, і немає стежки вниз
Тому, хто вийде на високі скали, —
10 Такий був спуск до царства муки й сліз.
Вгорі ж, де ледве можна розміститься,
Розлігся звір і всього себе гриз,
13 Неначе той, хто до нестями злиться,
Ненатлий звір, який знеславив Кріт;
Від лжекорови він лиш міг вродиться.
16 Мудрець йому: «Гадаєш, знов привіт
Тобі прислали скорені Афіни,
А вождь їх смерть приносить до воріт?
19 Та геть, тварюко! Цей не взяв єдиний
Мотка в твоєї мудрої сестри,
А йде, щоб бачить ваших мук картини!»
22 Як бик, упавши в час кривавий гри
Від вдалого удару, не крутився,
А здригував ногами до пори, —
25 Отак від люті й Мінотавр звалився.
Вожай гукнув мені: «Униз біжім,
Аж поки він ще не переказився».
28 І схилом поспішили ми крутим,
А камінь сипався, немов нестямки,
З-під ніг моїх під тягарем новим.
31 Замисливсь я, й сказав він: «На уламки
Милуєшся ти величезних гір,
Де я лишив це чудище без тямки?
34 Як того разу бачив їх мій зір
І страх вони породжували в мене,
То їх не руйнував ще владний вир.
37 Та перед тим, як в огненій геєні
Той походжав, хто вивів багатьох
Із тих, що вили, в Діте полонені,
40 Одразу трусонувся хмурий льох,
І я подумав, що з жари здригнувся
Усесвіт і зчинивсь переполох,
43 Що, мабуть, світ на хаос обернувся:
У ту хвилину цей важкий стрімчак
Із місця давнього свого й схитнувся.
46 Але зверни свій зір на діл: отак
Вирує у крові потік вогненний
Насильникам, що жерли неборак.
49 О жадібність сліпа, о гнів страшенний,
Що нас веде в короткому житті
І вік в крові терзає нескінченний!
52 Я бачив рів: краї його круті
Суціль усю долину оточили», —
Про це повів учитель мій в путі,
55 Навкруг центаври бігали щосили
Й ті самі луки на боках у них,
Що й на землі в мисливстві їм служили.
58 З’явились ми, і стук копит утих,
А троє ухопили стріли в руки
І до тятив приклали їх тугих.
61 Один гукнув здаля: «Які це муки
Чекають вас, що ви згори йдете?
Кажіть, не руштесь, бо ми спустим луки!»
64 Мій вчитель мовив: «Відповідь на те
Дамо Хіронові, ти ж – неотеса,
Й тобі на лихо запал твій росте. —
67 Торкнув мене й додав: – Ти бачиш Несса,
Який красуню Деяніру звів
І загубив, убитий, Геркулеса.
70 Середній, що одне плече підвів, —
Великий то Хірон, пестун Ахілла,
А третій – Фол, якого знищив гнів.
73 Вздовж рову біга їх велика сила,
Стріляючи усіх, хто виплива
Над рівень, що їм доля ухвалила».
76 Ми підійшли, привітні шлем слова…
Кошлатою зарослий бородою,
Кінцем стріли Хірон ледь розсува
79 Вусища над великою губою
Та до своїх: «Глядіть-но, камінець
Він ідучи ворушить під собою!
82 Такого не вчинив би жоден мрець».
Торкнув його мій вождь у груди голі,
Де з чоловіком злився жеребець,
85 І мовив: «Він живий. З святої волі
Показую йому цей темний діл —
Це неминучість, а не примха долі.
88 Та, що мені дала новий уділ,
Співати перервала «Алілуйя».
Він не харциз, я ж дух без грішних діл.
91 Та ради цнот, що ради них терплю я
Цей дикий шлях, багнище це руде,
Нам дай когось ти із своїх, молю я,
94 Щоб указав він місце нам тверде
Та й переніс своїм хребтом широким.
Бо він не дух, повітрям він не йде».
