Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
І мовив Нессові: «Ти – провідник,
А стріне хтось, обороняйся скоком».
100 Повів він берегом одної з рік,
Де вир кипів клекочучої крові
І звідки чувся відчайдушний крик.
103 Я бачив тут занурених по брови.
І мовив Несс: «Тут кожен з них – тиран,
Ковтать майно і кров чужу готовий.
106 Тут ті, хто злочином сквернив свій стан.
Тут Александр і Діонісій лютий,
Сицилії жорстокосердий пан.
109 Той, з чорним чубом, пишний та надутий,
То Адзоліно, а білявий цей —
Обіццо д’Есте, вмерлий без покути:
112 Нешлюбний син послав у край смертей».
Звернувсь до вчителя я, й той промовив:
«Тут перший він, я другий, я з гостей».
115 А там центавр нам стежку приготовив
До тих, хто аж по шию увійшов
В найгарячіший із пекучих сховів.
118 На когось показав: «Він проколов
Те серце у пречистій Божій длані,
Що на далекій Темзі точить кров».
121 Я бачив далі в річці полум’яній
Чи голови, чи тіні до пупка,
І деякі були мені ще й знані.
124 Все більш і більш мілішала ріка
І покривала вже самі лиш ноги.
І перейшли ми на той бік струмка.
127 «В малій частині нашої дороги
Все вищав рівень кров’яного дна, —
Сказав центавр, – тож ясно, схил пологий
130 Вниз піде річкою, поки вона
Не зіллється із тим потоком саме,
Де для тиранів кара є одна.
133 Киплять на муки віддані судами —
Аттіла, найстрашніший бич землі,
І Секст, і Пірр; спливаючи сльозами,
136 Ридають у вируючій імлі
Ріньєр Корнето і Ріньєр да Пацці,
Що на шляхах точили війні злі».
139 І він помчав назад, до служби й праці.
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
1 Не перебравсь центавр ще через річку,
Як ми потрапили у ліс такий,
Що годі в нім шукати стежки стрічку.
4 Не свіжість крон – сухих прутів пучки,
Не рівне віття – стовбур вузлуватий,
Не плід рясний – отруйні шпичаки.
7 Не мешкає там дикий звір кошлатий,
Що радо кублиться в таких місцях,
Як до Корнето з Чечіни ліс клятий.
10 Там гнізда гарпій в тінявих кущах,
З Строфад прогнали гарпії троянців,
Навіявши на них пророцтвом жах.
13 В них крила, лик дівочий без рум’янців,
Великі, вкриті пір’ям животи, —
Весь вигляд їх, немов у тих поганців.
16 І добрий вчитель: «Будем звідси йти
У другій смузі по трудній стежині, —
Звернувсь до мене, – де пробудеш ти,
19 Поки опинишся в страшній пустині.
Тож треба, щоб ти добре роздививсь
І довіряв мені, як і донині».
22 Я чув, як лемент навкруги зчинивсь.
Але ж ніщо ніде не появлялось,
І, здивувавшись з того, я спинивсь.
25 Мені здалось, що вчителю здавалось,
Немов мені здається, що це крик
У стовпищі, яке в лісу ховалось.
28 І він мені сказав: «Придерж язик!
Ти краще кущ візьми і без принуки
Зламай галузку й подивись на сік».
31 Тоді простяг я перед себе руки,
І відломилась гілочка якась, —
Кущ заволав: «Чом завдаєш ти муки?»
34 І темна кров із зламу полилась,
А кущ той знову: «Що це за розбої?
Звідкіль така жорстокість узялась?
37 Були ми люди, нині в сухостої,
А ти явив би більшу доброту
І більший жаль і до змії простої».
40 Мов зламану зелену гілку ту
Охоплює вогонь з одного краю,
А другий плаче, мокрий, як в сльоту,
43 Та суміш мови й темного ручаю
Ішла із гілки, я й її впустив,
Мов той, хто повен жаху та відчаю.
46 «Щоб вірив він, що вздрить одне із див, —
Сказав мій вчитель, – душе потерпілий.
Я в вірші про це диво говорив.
49 Звестись на тебе руки б не посміли;
Та неймовірним був мені той збіг,
Його підбив на вчинок я немилий.
52 Скажи йому, ким був ти, щоб він міг
Розмаяти твоєї слави стяги,
Як знову стане на земний поріг».
55 І кущ: «Ця мова будить пломінь спраги,
Що тут не скажеш сам собі «мовчи».
Отож я попрошу у вас уваги.
58 Я той, хто мав обидва ті ключі
До серця Федеріго, й їх обачно
Всував і висував, не дзвенячи.
61 Його довіру я сприймав подячно
Й почесну службу завжди ніс як слід,
Сон і життя віддавши їй нелячно.
64 Блудниця-заздрість, що заради бід
До Цезаря в чертоги зачастила,
Мор для народів, для палаців стид,
67 Серця всіх проти мене підпалила,
Й підпалені підпал моїй судьбі
Вчинили в Августа, й судьба згоріла.
70 Душа моя, полишена в ганьбі,
Надумалась ганьбу помстити тлінням, —
Всім правий, я неправим став собі.
73 Але клянусь новим своїм корінням,
Я й раз не зрадив за багато літ
Державця з праведним його правлінням.
76 Хай той із вас, хто прийде знов у світ,
Поверне врешті честь мені здорову,
Бо заздрощів її притиснув гніт».
79 Мить почекавши: «Він закінчив мову, —
Сказав мені поет. – Часу не гай,
Як хочеш щось довідатися знову».
82 До нього я тоді: «Ти попитай
Предмет, мені корисний і цікавий,
А я без сил, бо жалю повен вкрай».
85 Тож мовив він: «Обіт твердий і правий
Дасть мій супутник, щирий і незлий,
А ти, закутий душе, будь ласкавий
88 Сказати, як душа йде в ці вузли?
Як можеш, ще скажи, чи ваші груди
Від цих кайданів звільняться коли?»
91 Тут стовбур глибоко дихнув, і всюди
Почулося гудіння немале:
«Моя
