Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
37. Онук він чеснотливої Гвальдради… – Гвальдрада – дочка Беллінчоне Берті деї Равіньяні, дружина графа Гвідо Старого, родоначальника графів Гвіді (помер у 1213 р.), була взірцем стародавньо-флорентійської доброчесності.
38 – 45. Гвідо Гверра, граф Гвіді, Тегг’яйо Альдобранді дельї Адімарі і Якопо Рустікуччі, який розмовляє з Данте, – флорентійські гвельфи. Про долю двох останніх Данте довідувався у Чвакала (П. VI, 79-87).
Вони всі караються за гріхи, що за часів Данте мали назву «содомії» (чоловіче статеве збочення). Гріх цей був такий поширений у рідному місті Данте, що у всій Західній Європі ті, хто вдавався до цього пороку, звалися «флорентійцями».
70. Гульєльм Борсьєре, який недавно приніс старим воїнам нерадісну звістку про їх батьківщину, – флорентієць, дуже впливовий у багатьох знатних домах Італії.
84. І зможеш «Я там був…» – тобто: «згадуючи, як про минуле, про страшні видіння пекла, де ти побував».
94 – 101. Мов річка та… – річка Монтоне. Від гори Монте-Beзo (Монвізо) в П’ємонті, де бере початок По, на схід (до сходу) це – перша з річок, що стікають з Апеннінського хребта, яка впадає не в По, а просто в Адріатичне море. Біля монастиря і селища Сан-Бенедетто вона водоспадом рине вниз.
102. Де тисяча б могла… – Одне із старих тлумачень говорить: «Цей багатий монастир міг би вмістити тисячу монахів або бідних, але його прибутками користується невелика кількість людей». Інші коментатори вважають, що Данте радив графам Гвіді побудувати там замок, який був би захистом для тисячі жителів.
106 – 114. Вірьовка. – Деякі старі коментатори вбачають в ній символ підступності, з допомогою якої Данте колись думав «упіймати леопарда», тобто зваблювати жінок (леопард – любострастя; П. І, 32). Інші, навпаки, вважали символом поміркованості, якою він хотів скрутити леопарда, тобто подолати любострастя.
127 – 129. Рядками Комедії цієї… – Називаючи свою поему «Комедією», Данте користується середньовічною термінологією: комедія, як він пояснює в листі до Кангранде, – кожний поетичний твір середнього стилю з застрашливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою; трагедія – кожний поетичний твір високого стилю з захоплюючим і спокійним початком і жахливим кінцем. Тому у Данте Віргілій називає свою «Енеїду» трагедією (П. XX, 113). Назву «Божественна» було надано Дантовій «Комедії» вже пізніше, як данина захоплення грандіозним задумом і довершеним виконанням твору, а почасти, можливо, для конспірації, щоб під «святим» епітетом приховати найбільш невгодні для вищих сановників католицької церкви місця, від яких занадто одверто віяло єрессю.
ПІСНЯ СІМНАДЦЯТА
Геріон. – Коло сьоме. – Третій пояс (закінчення). – Насильники над природою і мистецтвом (хабарники). – Спуск у восьме коло
1 – 27. Цей гострохвостий звір… – Геріон, страж восьмого кола, де караються обманщики. За античною міфологією, це велетень з трьома тілами і трьома головами, що панував на острові Еріфеї, на далекому заході, за океаном. Геркулес його вбив і забрав стада його биків. Змальовуючи Геріона, як «гидотне втілення облуди», Данте, очевидно, йшов за пізнішою традицією, відбитою пізніше і в «Генеалогії богів» Боккаччо, де розповідається, що «Геріон, який панував на Балеарських островах, лагідним обличчям, ласкавими розмовами і всім обходженням улещував гостей, а потім убивав тих, хто йому довірився».
6. На стежці… твердій. – Тобто поблизу кам’яної набережної Флегетону.
18. Арахна – уміла лідійська ткаля, що змагалася з Мінервою, і та за таке зухвальство перетворила її на павука.
22. Бобер, присівши… – Данте наслідує повір’я, ніби бобер, розташувавшись на березі, опускає в воду хвіст і ворушить ним, виділяючи при цьому пахучий «бобровий струмінь», який приманює риб. Тоді він повертається і хапає їх. З таким бобром поет порівнює Геріона, який, не витягши хвоста, сховавши груди, ліг над безоднею.
35. Побачив тіні… – Це лихварі. Вони сидять над самим обривом, на межі тієї частини, де карають обманщиків.
55 – 57. І кожен з них на шиї мав торбину… – Порожні торбини, що висять на шиї у лихварів, прикрашені їхніми гербами, по яких Данте і пізнав їх. Це все родовиті люди.
59 – 60. Лазуровий лев – герб флорентійських Джанфільяцці, гвельфів. 63. Білий гусак на червоному полі – герб флорентійських Уббріякі, гібелінів.
65. Синя свиня на білому полі – герб падуанського лихваря Реджінальдо Скровеньї.
68. Вітальяно – Вітальяно дель Денте, знатний падуанець.
73 – 75. Що на торбині змалював три дзьоби! – такий герб мав флорентієць Джованні Буйамонте (пом. 1310).
107 – 108. Фаетон – син Аполлона, бога сонця, взявся правити батьковою колісницею, не стримав коней, підпалив небо і землю. Юпітер убив його блискавкою.
109 – 111. Ікар – син художника Дедала. Щоб утекти з острова Крит, Дедал зробив собі і синові і прикріпив воском до плечей крила, але юнак піднявся занадто високо, сонячне проміння розтопило віск, і Ікар упав у море.
ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА
Коло восьме (Лихосхови). – Обманщики тих, що не довірились. – Перший схов. – Звідники і спокусники. – Другий схов. – Підлесники
1 – 20. Лихосхови – восьме коло Пекла, широкий кільцеподібний пояс пекельної воронки, оточений крутою стіною обриву. Він зборознений десятьма концентричними сховами (ямами), відділеними один від одного валами. В напрямі до центру Лихосхови – похиле місце, так що кожний наступний схов і кожний наступний вал розміщені трохи нижче від попередніх і зовнішній, увігнутий укіс кожного схову вище внутрішнього, вигнутого укосу. Перший числом вал прилягає до колової стіни. В центрі чорніє глибока криниця, на дні якої лежить останнє, дев’яте коло Пекла, крижане озеро Коціт. Понад тими темними сховами, тобто від колової стіни до цієї криниці, йдуть радіусами скелі, перетинаючи схови і вали, причому над сховами вони вигинаються у вигляді мостів.
25 – 27. У першому схові грішники йдуть двома зустрічними потоками. Їх шмагають чорти, і тому вони ступають швидше, ніж Данте і Віргілій. Зовнішній, найближчий до поетів ряд рухається їм назустріч. Це – звідники, які спокушали жінок для інших. Внутрішній, дальший ряд іде в тому ж напрямі, що й поети. Це – спокусники, що спокушали жінок для себе.
28 – 33. Так римляни… – В 1300 р. папа Боніфацій VIII, щоб підняти престиж церкви і поповнити папську казну, оголосив перший церковний «ювілей», що привернув величезну кількість паломників, тому
