Божественна комедія - Аліг'єрі Данте
37 – 45. Та перед тим, як в огненній геєні. – Данте користується євангельською легендою про землетрус у момент смерті Христа, щоб пояснити картину обвалів, які сталися в Пеклі (П. XXI, 106 – 114; XXIII, 133 – 138; XXIV, 20 – 33). Пекельний льох трусонувся, як каже своєму супутникові Віргілій, незадовго перед тим, як у Лімб спустився Той (тобто Христос), хто вивів багатьох із тих, що вили, в Діте полонені – старозавітних праведників.
47. Потік вогненний – Флегетон, що оточує перший пояс сьомого кола.
55. Центаври – напівконі-напівлюди грецької міфології (назву «центаври» подаємо в латинській вимові, яка була звичайною для автора), такі ж насильники, як і ті, кого вони стережуть у Дантовому Пеклі.
65. Хірон – найсправедливіший із центаврів, прославлений лікар, віщун, астроном і музикант, вихователь багатьох героїв, в тому числі Ахілла (р. 71).
67 – 69. Несс намагався викрасти Деяніру, дружину Геркулеса, але той смертельно поранив його стрілою, змоченою в отруйній жовчі Лернейської гідри. Умираючий центавр подарував Деянірі грудку своєї скипілої крові, запевнивши її, що ця кров має приворотну силу. Коли Деяніра приревнувала Геркулеса до Іоли, то, щоб повернути його любов, вона послала йому плащ, насичений Нессовою кров’ю, і Геркулес, одягши його, загинув у страшних муках.
72. Фол – один із центаврів, який був співучасником викрадення Гіподамії в день весілля її з Піріфоєм.
88 – 89. Та – Беатріче, яка, сходячи до Віргілія, припинила в Раю співи «Алілуйя» (давньоєврейське: хваліть Бога).
107. Можливо, не Александр (356 – 323 рр. до н. е.), цар Македонії, а Александр, тиран міста Фереса у Фессалії, який наказував своїм полоненим ворогам надівати звірячі шкури і цькував на них собак або закопував ворогів у землю живими.
Діонісій І – тиран сиракузький (з 407 по 367 р. до н. е.).
110. Граф Адзоліно – падуанський тиран Едзеліно да Романа (1194 – 1259).
110 – 112. Обіццо д’Есте, – Обіццо II, маркіз Феррари і Анконської марки. В 1293 р. нешлюбний син Адзо VIII забив його.
118 – 120. Він проколов… – У 1271 р. граф Гі де Монфор, намісник Карла І Анжуйського в Тоскані, убив у Вітербо, під час богослужіння, принца Генріха, племінника англійського короля Генріха III, і виволік його за волосся з церкви. Цим він помстився англійському королівському дому за свого батька. Розповідали, що серце забитого принца було в Лондоні покладено в золоту чашу, встановлену на колоні біля мосту через Темзу.
134. Аттіла – вождь племені гуннів (з 434 по 453 p.), спустошитель Європи, прозваний «бичем божим».
135. Секст Помпей (75 – 35 рр. до н. е.), молодший син Помпея Великого, вів корсарську війну проти Цезаря і другого тріумвірату і сіяв жах у Середземному морі; або ж Секст Тарквіній, син останнього римського царя Тарквінія Гордого, який жорстоко знищив жителів міста Габій, винуватець смерті зганьбленої ним Лукреції.
Пірp. – Це або епірський цар (319 – 272 рр. до н. е.), який воював з Римом, або син Ахілла, який при здобутті Трої забив старого царя Пріама. 137. Ріньєр. – Ріньєр з Корнето в Римській Мареммі, розбійник XIII ст.; Ріньєр де Пацці із Вальдарно, представник знатного роду, який прославився розбоями і вбивствами.
ПІСНЯ ТРИНАДЦЯТА
Коло сьоме. – Другий пояс. – Насильники над собою і над своїм майном
9. Як до Корнето з Чечіни ліс клятий. – Від міста Корнето до річки Чечіни, тобто в Тосканській Мареммі, вздовж Тірренського моря.
10 – 12. Гарпії – міфічні птиці з дівочими обличчями, що жили на Строфадських островах. Коли Еней зі своїми супутниками причалив туди по дорозі в Італію, гарпії осквернили їхню їжу, і одна з них, Целено, навіяла «на них пророцтвом жах», після чого троянці залишили негостинний острів.
25 – 26. Мені здалось, що вчителю здавалось, немов мені здається… – Так і у Данте: Iсredo ch’ei credette ch’io credesse. Така словесна фігура була часто вживана в часи середньовіччя.
48. Я в вірші про це диво говорив. – Віргілій розповідає, що, коли Еней, прибувши у Фракію, почав ламати миртовий кущ, щоб прикрасити вітами олтарі, з кори виступила кров і почувся жалісний голос похованого тут троянського царевича Полідора (Ен. III, 13 – 56).
58. Я той… – П’єр делла Вінья, міністр і фаворит імператора Фрідріха II (П. X, 119), блискучий стиліст і оратор. Інтриги ворогів довели до того, що імператор повірив наклепам і наказав виколоти колишньому фаворитові очі і кинути його в тюрму. Там він покінчив самогубством.
Обидва ті ключі – ключ милості і ключ немилості.
69. Август – тобто імператор (Фрідріх II).
72. Всім правий, я неправим став собі – тобто невинним стратив себе.
102. В рані отвір є… – вилом, з якого вилітають стогін і крик.
118. Перший – сьєнець Лано, один з «марнотратного товариства» (П. XXIX, 130), який поліг у бою біля Топпо (1287 p.), де сьєнці були розбиті аретинцями.
119. Другий – падуанець Джакомо да Сант-Андреа, відомий своїм марнотратством.
143 – 145. Я з того міста… – з Флоренції, що заради нового християнського покровителя, Іоанна Хрестителя, відреклася від заступника язичеського – Марса. Тому Флоренція так багато терпить від Марсового хисту, тобто від постійних воєн і міжусобиць.
146 – 150. Якби побіля Арнського моста… – В часи Данте у Флоренції при в’їзді на Старий міст (Ponte Vecchio) стояв уламок кам’яної статуї коня. В народі вважали, що це статуя Марса, яка за римлян нібито стояла в його капищі, і при зруйнуванні Флоренції Аттілою (подія легендарна) її було скинуто в Арно, а при відбудуванні міста Карлом Великим (подія теж легендарна) з дна ріки витягли її нижню частину і встановили на давньому місці, бо інакше місто не вдалося б відбудувати. Дух самовбивці виражає народну впевненість, що, коли б не цей охоронний уламок Марса, Флоренція знову була б зрівняна з землею і її відбудовники потрудились би даремно.
151. Я ж рідний дім обрав собі за плаху. – На думку старих коментаторів, це – або Лотто дельї Альї, суддя, який за хабар виніс несправедливий вирок і повісився, або багач Рокко деї Модзі, який розорився і теж покінчив з собою.
ПІСНЯ ЧОТИРНАДЦЯТА
Коло сьоме. – Третій пояс. – Насильники над божеством. – Капаней. – Крітський Старець. – Пекельні ріки
15. Як вів Катон… – Катон Молодший, який повів залишки Помпеєвого війська через Лівійську пустиню на з’єднання з нумідійським царем Юбою (Лукан, «Фарсалія», IX, 378 – 410).
22 – 24. Горілиць на піску лежали… – богохульники; навпочіпки… посідали
