Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко
В кожнім цвіті малім чи у дереві кожнім,
У любові Людській, у дерзанні, у мрії,
Я воскресну і встану диханням тривожним, Чи биттям свого серця, що вік не старіє.
Підуть люди в луги, на устояні роси,
Буде жайворон в небі дзвеніть малиново. «Тут Докія косила»,— і ляжуть покоси,
«Тут Докія співала»,— і родиться слово.
Що ж ти скажеш, неправда?
І щирі, як свідки, Що від слів її правду нестимуть віками, Потягнулись до неї сади-семилітки,
Пшениці підвелись золотими руками.
З школи діти, букварики взявши під руки, Щебетали, ішли по дорозі додому,
І в полях ланкові, по вказівці науки, Розсівали зерно, призабувши утому.
І кремлівські куранти дзвеціли високо,
Чули дзвін той Заволжя, Дніпро і Говерла. Тихо сіла Докія, хитнулася боком, Подивилась у даль і, зітхнувши, померла.
І така тишина заступила круг неї,
Можна вчути, як сад наливається цвітом,
Як зарошені трави ростуть над землею, Б’ється серце Вітчизни над буряним світом. ІХ
Син сідає в літак, де завод на Уралі,
Мчить до дому далекого довгу годину,
Під крилом самольота засіяні далі Все нагадують синові Матір єдину.
І жалкує він гірко, що скупо та мало .
Він писав у листах до старої своєї,
Розповів би, що в праці часу не стачало,
Але слово тепер непотрібно для неї.
Другий син поспішає з роботи, з райкому, Теж пригадує гірко, як скаржилась мати,
Що, мовляв, приїздиш ув артіль, як додому, Та не можеш і в хаті поночувати.
Все кудись поспішаєш і зранку й з обіду, Може, синку, до тебе сама приїду!
І тепер, коли б можна її воскресити,
На життя їй дихання вдихнути у тіло,
Сам би став він щоденно привіти носити, Годував би із ложечки, як би хотіла...
Наймолодший на конях, всією артіллю,
Мчить мостами й дорогою, через діброву,
Він гадав, що на осінь, із хлібом та сіллю,
У змаганні із матір’ю стрінеться знову.
За широким столом, як за повною чашею, Ожило б собесіддя гаряче та щире.
Говорили б артільці:
«Із матір’ю вашою Нам не легко змагатися, бригадире!
Все в старої поставлено вміло,
Що піджива, що сходи, що діло».
І тепер, як заїдуть до рідної хати,
Він хотів би, щоб стрінулась посмішка мила, Він би став у змаганні на місце десяте,
Тільки б мати устала й заговорила.
Понаїхало люду з району, з обкому,
Із колгоспних правлінь — не окинеш їх оком, День підвівся погожий, без дощику й грому, Щедрий сонцем і щебетом в небі високім.
Піонери із школи прийшли у загоні,
З барабаном, з сурмою, в червоних краватках. І вітрів молодих буйногривії коні Поміж борозен рівних стояли на грядках.
І широка дорога, місточки та балки,
Наче полотна сиві лягли до порога:
— То ж по нас проходила Докія ізмалку,
Ми готові востаннє лягти їй під ноги.
На подушечках, вишитих просто на диво,
На шовки і на заполоч яр-променисту,
Ордени її винесли всі шанобливо,
Орден Леніна, потім Зорю золотисту. .
На хустині гаптованій винесли далі «Знак пошани»— за перше врожаїсте літо,
За життя її світле й труди небувалі Все відзначено й людям в серця перелито!
Три сини, та дочка, та дорослі онуки (Від обличчя твого відірватись несила) Підняли тебе легко на дужії руки,
Так, як ти їх легенько в житті проносила.
І хвилина велика Зашуміла, мов шквал,
І заграла музика «Інтернаціонал».
1 тебе понесли, за шанобою й славою,
За людською любов’ю, у літа безкраї,
Понад нивою тихою, зеленоглавою,
Під високі і рідні мої небокраї.
Мимо клубу, за нього ти в клопоті ночами Комсомольцям казала не вперше, не вдруге, Щоб дзвенів він широко піснями дівочими, Щоб і книжка, і радіо людям в послугу.
Біля школи несуть, біля брами,
Де стоять вчителі із вінками.
Потім полем твоїм, де стежина знайома,
Де у пам’яті в’їлася грудочка кожна,
Де в труді здобувалася сила — не втома,
А тепер на врожай подивитись не можна.
Де з дівчатьми своїми.у ланці, у праці Скільки радощів, скільки добра пережито!
Вмиті сонцем ось-ось пшениці вколосяться, Молодими голівками вклониться жито.
І несуть тебе між дерева-семилітки, Розшумівся той сад у ранкові години. Застилає твій слід у рожеві лелітки І зав’язує плід на безсмертя людини.
Поклонилась земля, поклонилися люди,
На життя, иа братерство, без кривди й огуди.
Це було иа розстанку,
Це було на світанку.
ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ
СТАТТІ
АВТОБИОГРАФИЯ
Если вам довелось бывать в нашем Поднепровье, вас не мог не поразить тот бесконечный простор полей и лугов, который на горизонте словно сливается с небом; кручи Три-полья и Канева едва синеют вдалеке, а под ними свободно и широко течет вечно синий Днепр. Посмотрите вокруг, и вы увидите вдали древние курганы Батыя и запорожские могилы, насыпанные казацкими шапками, и новые обелиски с красными звездами над именами воинов наших времен.
Названия сел словно высечены из камня: Кренычи, Без-радичи, Дмитровичи, Триполье, а между ними вьется дубравами и лугами речка Стугна, воспетая в «Слове о полку Игоревом». Грозная история народа, освещенная пожарами, проходила по этой земле и надолго оставила следы, имена и картины своим сыновьям и внукам.
Люди наши простые и приветливые, в годы войны — славные воины, в мирной жизни — труженики с золотыми руками, хлеборобы и трактористы, кузнецы и рыбаки, гончары и плотники.
В осеннюю пору, после жатвы, приезжайте к нам в гости. Нигде вы не увидите таких свадеб, как в наших селах, и не услышите таких песен, как здесь,— широких и задушевных.
На этой земле и родился я в 1912 году в селе Обухове, Киевской области, в семье сельского сапожника. Семья наша была большой — одиннадцать детей, да отец с матерью, да старенькая бабуся. Земли же отец имел около двух десятин — всех не прокормишь. Волей-неволей приходилось заниматься сапожным ремеслом, а в засушливые годы еще весной он шел со своими соседями на заработки в далекую Таврию, в бориславские и каховские степи.
* * *
Из глубины тех детских лет приходят ко мне воспоминания, словно птицы, прилетевшие весной издалека, и бьются крыльями в окошко родной хаты: выходи, мол, пощебечем да полетаем над днепровскими лугами да седыми кручами Триполья, может и нас вспомнишь ты в песне.
И я вспоминаю. И кажется, снова вижу ту не широкую, но шумную дорогу, укрытую первым снегом, укатанную полозьями крестьянских саней. В нашей хате долго светится лампа-восьмерик,
