Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Як йому довелося крізь протемінь сіру,

Шість разів утікати з тісного закутку,

Із холодного краю, із хащів Сибіру.

По ранковій зорі, по сніжнім первопутку,

Ілліча в революцію бачить. Ввійшла ти У тихенький будиночок, власне, до хати:

— Олександрович,— Щорса побачила,—

в взводі

В нас бинтів не стачає, а ми ж на поході.

Ти подумай! — І стрілась очима раптово З тим, із другим...— Далекий, жаданий мій

муже! —

Аж хитнулась.

— Докіє! — одне його слово.

І рука на плечі твоїм, тепла та дужа.

Тую міць і тепло од руки чоловічої Не розвіяла в днину погожу чи люту.

Як женила синів і гуляла при звичаї,

Як стрічала заміжню дочку з інституту.

Позмужніли, зросли, не сімейка — сімеїще,

Вже й онуки звелись, хлоп’яки та дівчата, Запитай у людей, пошукай собі,— де іще Голосами й піснями так повниться хата.

До роботи як візьмуться — поле колоситься.

Дай опору їм — землю підняти не досить.

І щодня забігає дівча-листоносиця,

Особисті й сімейні листівки заносить.

Правда, старший не вдома, а далі,

Був у Тулі, тепер — на Уралі,

Як хазяїн, стоїть біля сталі.

В тому тижні прийшли трактори до артілі,

А Докія побачила, все їй здається,

Не мотор клекотить у залізному тілі,

Може, серця синовнього крихітка б’ється.

В Вітчизняній війні ти з ним бачилась, мати,

Як артільну худобу з дівчатьми гонила,

Як горіли в Дніпров’ї побілені хати,

А взяла тебе в гості Уральщина мила.

І в тесовій ізбі, під засніженим небом,

Руські матері хліба ділили краюху На синів і на внуків, на тебе й на себе,

Ждали звісток із фронту разом в завірюху.

Син приїхав з заводу, просив тебе в місто:

— Тут же, мамо, в селі скільки люду натулиться,

— Ні,— сказала, — хоч в місті і затишно,

й чисто

Та артільних корів не поставиш на вулиці.

А для них там не знайдеш ні корму, ні паші,

А вони в мене, сину, рекордниці наші.

Ти за сталь свою млієш, а я за корову,

Ти за цех свій стоїш, я ж за стайню теплішу,

І обняв він маленьку тебе, сизоброву.

— Ви такі в мене, мамо, бували й раніше.

І гортає Докія кожну хвильку відому: Середульший — секретарем райпарткому,

Із-за Одера, з фронту прибув додому.

Цей не знає спочинку у ночі безсонні,

З емтеес — до колгоспу, з бригади'—у ланку,

Все він знає, які пшениці у районі .

І коли героїні підживлять ділянку;

Хто у партію хоче вступити із осені,

Як історію вчать молоді кандидати,

І які трудодні вересневою просинню,

Навантажені славою, ввійдуть до хати.

Тож приїхав із фронту, в приношенім кітелі.

— Ну,— говорить,— тепер комунізм

не за даллю, Якщо смерть не взяла нас, так вічні ми жителі, / Із добром і трудом, не з людською печаллю.

І здається, що сам він не менше ста років Обходив комунізму висоти й широти.

Зна там кожний куточок, міста і потоки,

Всі потайниці знає, щоб зло побороти.

Отакий!

А найменший отут же, в артілі,

Бригадиром немало — дванадцяте літо,

Каже: — Мамо, давайте змагатися в ділі На врожай кок-сагизу, на просо, на жито.

І змагається з матір’ю.

В школі, в містечку,

Вчителює дочка, і не десь за горами, Наїжджає додому, зовсім недалечко*

Хоч клопоту чимало, мабуть, з школярами.

То про читання дбай, то турбуйся про зшитки, Дітям-сиротам поміч вишукуй, що в силі.

Годі думать, Докіє, вже сонячні злитки Розливаються злотом в небеснім горнилі.

VII

Грає жайворон срібний в небесній блакиті, Між землею та небом снує иевидимо І зелені, і сині, й багрянцеві ниті І тріпоче з вітрами, як світ, молодими.

Підведися, Докіє, і вийди у дворик,

Скоро ланка збереться, прийде на розмову, Заорали ділянку в минулий вівторок,

Як там з добривом буде? Підсипати б знову. Тож забудуть, гляди. Підвелася поволі, Вийшла, сіла на сонечку в ранковій тиші, Урожай зеленіє в широкому полі,

І земля соковитиста мрево колише.

Син прослав їй хустину червоноткану.

— Зараз, мамо, вернусь, лиш в бригаду

загляну.— Шлях біжить біля двору широко і рівно,

Люди йдуть на поля гомінкою юрбою:

— Добрий девь вам, Петрівно!

— Як здоров’я, Петрівно?

— Та минеться все само собою.—

Стали рідні та ближні півколом.

Із надією в серці, не з болем.

Пастушки гнали скот, привітались.

— Добрий день вам, бабуню, як спалось?

— Вже видужуйте швидше!

— Видужую.—

1 рукою махнула недужою.

І відчула: доросле й маля,

І вода, і трава, і земля —

Все любов’ю тобі промовля.

І здалося: земля із полями й дорогами Із містами, з вогнем у віках посивіла.

Із любов’ю й життям, з бойовищами многими, Підійшла до Докії й загомоніла.

— От і шлях твій, Докіє, закінчився звивистий, Днів твоїх загасає розжеврене гроно,

Лиш родила сипів і зуміла їх вивести,

Вийшла з мене і ляжеш до мене у лоно.

І нема вороття до життя Ти, стареньке моє дитя!

Як пилина мала, як багата стеблина,

Що розвіяла зерно і спогад колише.

— Ні,— сказала Докія,— ти в мене єдина Я із тебе росла, а за тебе міцніша.

й нема мені краю, як ниві врожаю,

Ти лежала горбата, нужденна, безсила,

Я ж руками своїми звела тебе, знаю,

Вмила потом і колосом заколосила.

Обігріла від серця, як сонцем весіннім,

Налила тобі соку в замлоєні груди,

І ночей, і вітрів твоїх свист-голосіння '

Повернула на пісню весільну між люди.

і

Що ж ти скажеш, неправда?

Як дівчину, вбрала В жовті стрічки пшениць, в п’ятикутнії зорі. Замінила плугами мізерні орала,

Зацвітала, заквітчала гори суворі.

Що ж ти скажеш, неправда?

Я сад посадила, Щоб плодами, як зорями, вслалась дорога.

Ти багата у мене, та й я не убога.

Ти придумала бога,— я ж вища за бога!

Подивись, на тобі незвичайні прикмети,

Люди родяться, жито покроплює туча,

Хай дивуються ближні і дальні планети,

Що для всіх ти у мене красуня родюча.

І не страшно мені замовчати устами,

І не жаль мені руки по всьому зложити,

Будуть