Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

— Видать, капут? — Мабуть, капут! Гармат наставили он тут,

За нашим садом в огорожі, Блукають тихо на сторожі,

Один другому: «Гут? Не гут!»

А щоб вас чорт узяв, сичі!

— І ще що бачив? — Що? Вночі Вже осінь глянула до двору.

Мені б до школи в цюю пору,

Та школу замкнуто, й ключі

Украли німці. А в ліску Кленове листя по піску1;

Лежить багряною габою,

А чорногузи між собою Клекочуть на старім містку.

І ти Смоленщини поля Згадав обкошені. Рілля Біліє в бабинім тім літі,

Немов по всім широкім світі Полотна білі простеля.

Калина в пурпурі, дуби,

На отчій хаті голуби Злітають в синь, гармошка грає,

І так-то грає — серце крає,

Що вмри,— а згадуй і любиі

Снується вечором легка,

Глибока й тиха, як ріка,

Забута пісня за поромом:

«Звезда полей над отчим домом И матери моей рука...» 32

— Ах, світе вольний, грозовій,

Як я люблю тебе! В нічній Осінній тиші хоч книжчину Ти почитай мені, хлопчино,

Світи ліхтарик, хлопче мій!

— А що читати? Книг нема.

Тут за листівку — всім тюрма,

А ви про книгу. Де та книжка? Хіба «Кобзар»...— В очах усмішка, Побіг, руками обома

Несе. Сухий листок — папір У книжці, видно, з давніх пір Не раз прочитаний, жовтавий,

А жар його, а поклик правий Легкою мірою не мір.

І Катерина півживз Дитят в хуртечі сповжа,.

Сніги колишуться над нею,

Орел жадібний Прометею Кришве серще розбива.

— То хто ж він був?— Та був юнак, Що в- бота вкрав- вогонь і- знак Того- вогню приніс людині,

Читай-но далі.— Мерхлі' тіні

В кутку хитаються, як мак.

— Г бог убив його? — Ні,. ні,

Скарав довічно, в єдині Прикув до скелі, мов к порогу.

— То> й що? — він не скорився богу.

— Ото людина!..— Так одні

Собі; удвох у пізній час Щось гомонять. Ліхтар погас.

Вони вже сплять ополуночі,

1 Прометея зорні ОЧЇ

їм в сні ввижаються не раз.

III

Облава німців по дворах,

Як та чума, ходила. Жах,

Німий, холодний, до світанку Гримів прикладами на ганку, Стріляв, свистів, палив у прах.

Повзли: машини по шляху,

Стерню, збиваючи суху,

Веселий півень на загаті Мовчав, кричали діти в хаті В тривожну ніч,, у ніч глуху.

Ворота впали, од воріт Сліди підкованих чобіт,.

Чужих чобіт, чужого слова.

І місяць в небі, як підкова,

Безумно котиться7 у світ.

Уже. моргає лїхтарещь,.

Уже в стодолі, де боєщ

Заснуа,— стять, як сірі круки, Уже кричать, падуть на руки:

—* Ти звідкіля? Ти хто? — Кінець.

Коли ж виводили за двір,

То на ворота впав твій зір На дві обірвані ворітні.

Здалося,, звалені, самітні,

Вони шепочуть: «Нам повір,

Ми цю обійдемо біду,

Ми ще скрипітимем в ладу,

До нас хазяїн хліб везтиме, Весілля бубнами густими Стрічати буде молоду.

А та приходь; як будеш жив,

До нас у гості після жнив,

І щоб твоє зраділо око,

Ми так відчштемось широко,

Щоб ти й сучечка не вчепив!..»

IV

Коли ж розвіявся туман,

Його з комірки на м а й дав Вели з-під допиту на лкщи, Можливо, хто жалом огуди Роз’ятрить біль зажитих ран.

Як важко перші кроки йти!

На ланцюгах біжать хорти, Дорогу нюхаючи, звірі,

І вартові мовчазно-сірі, у І офіцери— два кати.

Про що ти думаєш в цю мить? Про те, що день твій одшумить, Що згасне погляд на півслові? Що, може, першої любові Не дочекатись, не долить?

Людських: облич, можливо, жаль? Чи неба літнього кришталь З дубами й сонцем у долині На серце ліг, як жар, однині,

Як літ юнацьких тепла даль...

Чи, може, смерті лютий крик Ліг німотою на язик,

І ти прокляв і сонце, й трави, Вечірніх зір м’які заграви І все, до чого здавна звик?

Ні... Як же можна проклясти Те, що живе в тобі для мсти, Для воскресіння, як відбиток Душі твоєї. Сонця злиток,

І правду, й гнів — тобі нести.

Тривожить інше: «Стане друг Людей розпитувать навкруг,

Чи хто розкаже, як з собою Не взяв зневіри я з журбою,

Не похиливсь од ран-недуг,

А чесно вмер. Від цих долин Чи зайде воїн хоч один,

Чи занесе в смоленську хату Про мене звістку скупувату, Що не верне додому син.

Що з ним не стрінеться сім’я. Чи мати знатиме моя,

Що інша мати в іншім домі Мене доглянула в утомі,

Неначе син для неї — я...

Що інша мати при свічі В’язала рану на плечі,

Поїла чаєм, з вишні соком,

А одвернувшись, ненароком, Тихенько плакала вночі».

Ну от і все. Б’є барабан. Мовчить юр,ба. Завмер майдан.

Стоять жінки у три ряди, Дівчата й згорблені діди,

І хлопчаки побіля тийу Злетілись, стихли на хвилину, Почувши подихи біди.

А він — в пілоточці своїй,

У гімнастьорці польовій,

В юхтових чоботях — напроти,

В очах ні крику, ні скорботи,

Таким ходив, мабуть, і в бій.

Лиш похилився раз чи два...

Чи закрутилась голова?

Від рани стомленого тіла Уся сорочка потемніла,

Вся поруділа; не нова...

— Не ваш? — Це паш,— говорить дід.

— Це наш,— хлопчак за дідом вслід.

— Це наш,— дівча ступа охоче І щиро дивиться ув очі,

Щоб не хитнувся, не поблід.

Ідуть мовчазно ковалі,

А в хлопця руки в мозолі.

Він, може, теж коваль? І знову Клепав би плуг чи гнув підкову.

— Це паш,— і клоняться к землі.

А тесля теслі: — Підійдім,

Він, може, теж возводив дім,

Сушив кленину в ночі літні Чи ставив тесані ворітні.

— Це наш, ми клянемось на тім!

І матерів гірка любов Підводить їх без перемов До юнака, бо ясночолі І їх сипи воюють в полі.

— Це наш, ми кров дамо за кров.

І вже земля, піднявши цвіт,

Від круч, від поля, від воріт,

Уставши камнем і травою,

Вітрами й ніччю грозовою,

Кричить: — Це наш! Іду на звіт...

Ах, як він мить оцю зустрів!

Немов не дихав, не горів... ■

І тіло — так! Своє