Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко

Гомоніли до полуночі.

І раділи, що калій привезли теплушки,

Отелилась племінна корова за строком,

І Докія звелася, гаряча подушка,

Наче спека липнева пашіла під боком.

З кок-сагизом хотіла поглянуть ділянку, Розбудити дівчат на рожевім світанку,

Чи пшениця пилком не припала?

Підвелася Докія — і впала.

II

Лікар був із району, Микола Григорович,

Все питає і дивиться й в тріубочку слухає:

— Це ще в юності,— каже,— набралися

горя ви,

От і серце, між іншим, тріпоче задухою.

Вам би,— каже,— не думать щоночі,

Вам би краще, Докіє, у Сочі.

Оглядає смагляві і жилаві руки,

Де по жилах котилась згорьована сила, Молоточком за плічми послуха-постука*

Скільки плечі жіночі життя проносили!

І в зіниці загляне, бо скільки в них світла,— Можна вік просвітити у кожен куточок,

І долоні погладить...

Лиш юність розквітла,

Вже носила на них і синочків, і дочок.

— Спочивайте, Докіє. А я вже із дому Цеї ночі дзвонитиму до обкому,

Вам путівку на завтра пришлють. Тільки прошу, Для спокою згадайте хвилину хорошу,

А не давнє життя.

От і все, ми поїхали.

Тільки ж як не згадати ту молодість? Віхолу Заметілі зимові, мов коні обгонські,

Копитами під вікнами крешуть похмурі,

Чоловіка беруть десь на русько-японську, Воювати матросом у Порт-Артурі *.

Проводжала його, побувала в прийомі2 І на станції зимній сиділа допізна,

І поплакала, правда, й вернулась додому,

Як у даль просвистіла машина залізна.

І чекала листів із лютневої ночі,

Листоношу доводилось часто питати,

Каже: — Пишуть, чекайте.—

І думи жіночі

Виливала над дітьми, вернувшись до хати.

Десь листок надійшов із останньою хугою,

Чи, здається, у березні кинула пошта,

Що, мовляв, жив-здоров, що возився з недугою —■ Був у груди поранений тяжко. Ну, що ж то?

Іншим гірше буває.

І ти без привіту,

На світанку устала, взялася за діло,

Бідне літо прийшло, ні, приїхало літо,

Як візник на шкапині, прикопотіло.

Ось вона колоситься та нивка-восьмушка,

Деревій на межі та пирій, та осоти,

Та спадають у зелень трави непослушки Із блакитного крайнеба зорі, як соти.

Двоє старших дітей посади иа обніжку,

А найменше, грудне, поклади під копою. Хліба-жованку в тряиці, з слізьми впереміжку, Дай, хай смокче, а ти колючками, тропою.

Взявши косу важку, на колодці не биту, ^

Без грабків,— хто направить ту косу без мужа?—■ Починай косовицю, дощами невмиту,

Молода, і засмучена, й силою дужа.

— Ах ти, дощику, дощику, крапни із тучі,

На дітей, на безхліб’я моє не зважай,

На роздум’я пекучі, иа стерні колючі,

На солдатчину долю — убогий врожай.

Може, спека спаде і иа серці, й на ниві,

Може, я тебе в глечик по краплі зберу,

Може, станеш ти вісником в долі щасливій,

Як обмиєш грозою дорогу стару.

Я за щастя устала б за тебе до бою,

Із гарячою помстою вийшла б на люди,

Щоб з тобою нам, земле, у праці з тобою Слалось вольнеє поле і дихали груди.

Я за тебе стояла б, мов криця.—

...Спека палить, шумить косовиця.

Чуєш? — меншеньке плаче й здійма рученята, Двоє старших біжать по стернищі рудому,

Час додому, а нива чи збита, чи зжата,

Вже на осінь чекає від літнього грому.

IV

Ах, та осінь, як вік! ,

Ні, не треба тривожити

Тих років, як віків, що пройшли за тобою,

Глянь у вікна, Докіє: колгоспні сіножаті Умиваються, день зоревою трубою

Скоро кликне артіль до колгоспного дворища, Ти приймач уключи і крізь даль темно-сизу Слухай рідну столицю, ясну і сувору ще.

Слухай, скільки у тебе росте кок-сагизу!

і

Підвелася і знов,— крізь загублені звуки,

Крізь затерті кольори й забуті події,—

Чоловік привітався, простягує руки Із війни, не згубивши на щастя надії.

Повернувся, з дітьми гомонів, із тобою,

Як то бідному жить, хоч іди в міхоноші!

А за тиждень вночі із людською юрбою У маєтку трощив поміщицькі розкоші.

Ожереди палив, як судьбу свою сіру.

— Хай горить до стобіса людська кривавиця!— ...Із тюрми проводжала його до Сибіру,

Як то кажуть, в людей: і жона, і вдовиця.

Говорили, що дуже вернутись бажає:

— Нашу правду знайду, не знайду, то загину!— Говорили, що десь у сибірському краю

Він в засланні зустрів благородну людину.

У людини задума турботливо-ненина,

Все читає, мов серцем розтоплює кригу,

І листи пише Леніну,

Рветься до Леніна,

Крізь колючу, холодну, сибірську хурдигу.

Чоловіка твого із привітом Більшовицьким навча заповітам.

А у тебе ще син народився, нівроку,

Весь у батька, як вилитий, няньчи в тривозі, Жни запущену нивку, надійся щороку,

Виглядай чоловіка на збитім порозі.

Вже й німецька війна прокотилась за обрієм, Вже й керенщина чорна зітліла на сконі,

Вже сідають в тачанки Боженки3 хоробрії,

Під немеркнучі вишиті стяги червоні.

Чий то гук на зорі? Наче в бурю повсталу,

Наче блискавки б’ють в горобиній півночі —

То із Щорсом ідуть ливарі із Уралу,

Шахтарі із Донбасу і тульські робочі.

І крізь мрію сьогоднішню, в спогадах скорих, Чуєш? — диха вогонь по широкій планеті,

І палає, мои свічка, наш Київ па горах, Багрянцем дотлів а па твоїм кулеметі.

Так і звали в полку всі: Докія, Докіечка.

—Л Кулеметниця наша врятує від скрухи! —

А у тебе, в Докійки,— сім’я не копієчка,

Двоє синів та дочку залишила в свекрухи.

І здавалось: сніги — то полотен сувоїща, Скільки б з них штаненят, та біленьких сорочок, Та вузьких пелюшок, а згадаєш, чого іще Нашивала б синам, готувала для дочок.

Промінь сонця тобі, мов долоні гарячі,

Бо в малих, було, руки тепліли так само, Криниці на дорогах, мов очі дитячі,

Все світились для тебе і кликали — мамо!

Старший син із тобою у другому взводі В Черняка Тимофія 4 воює, як мати,

І крізь шал завірюх, у важкому поході,

Інше поле росло, інші весни і дати.

Світ мінявся у формах, у фарбах, у суті,

У законах людських проростав по-новому,

Через кров і пожар, через вибухи люті,

Щоб колоссям і сонцем жаріти потому.

VI

І твоє особисте, замучене роками,

Гнане в каторгу, топтане щастя коротке, Усміхнулось, нарешті, очима глибокими,

Так як ждала, як снила його поворотку.

На Лук’янівці в тихому домі,

Чоловіка зустріла в ревкомі.

Не впізнала: сидів на стілечку простому,

У шкірянці, ховаючи посмішку строгу,

Тож приїхав