Елчі. Янгол? - Беатріс Марр

Повертаючись з свого укриття у тіні фігових дерев, перевіривши крила (вони росли разом зі мною, все такі ж білосніжні і приємні на дотик), навіть намагався злетіти, але поки нічого не вдавалося, я йшов містечком, тримаючи в руках «Кинжал» того ж Гюнтекіна. І раптом ніби вихор пронісся повз мене. Зупинившись, я виявив, що книга зникла. Озирнувшись, побачив маленьку дівчинку 10–11 років (мені то вже було цілих 12!), у якої від посмішки з’являлися ямочки на щоках (окуляри мені ще не потрібні були, я і без них добре бачив, хоч мама й лякала цим у дитинстві).

– Наздоганяй! – засміялася вона і побігла у бік мого будинку.

А що робити? Довелося бігти, не хотілося втрачати книжку.

Наздогнавши дівчинку, я поклав руку на її плече. Вона сполошилася, як пташка, загнана в клітку, і подивилася мені прямо в очі.

Клянуся, таких дивовижних очей я ще не бачив. Хоч мама та Нілуфер були справжніми красунями (про що ми з батьком та Юнусом постійно стверджували), але очі цієї дівчинки оманювали, змушували дивитися в них вічно. Я б так і зробив, але вона перша відвела погляд.

– Як тебе звуть? – несміливо запитав я, боячись налякати її.

– Аїше. А тебе? – без краплі страху, а лише з цікавістю відповіла дівчинка.

– Мене звуть Елчі. Навіщо тобі моя книга? – хоробро запитав  я.

– Ти вічно ходиш, нікого не помічаєш навколо, не граєш з нами ... – почала Аїше.

– Хочеш, щоб я з тобою пограв? Я пограю, тільки віддай книгу, додому занесу. –  незручно пробурмотів я.

– Так, хочу. Тримай свою книгу, тільки обіцяй, що вийдеш! – З ноткою серйозності сказала Аїше.

– Обіцяю, Аїше, обіцяю, – сказав я, дивлячись прямо в її бездонні очі.

…Ще трохи й сонце почало б плавити сусідські дахи, збожеволівши від щастя, що його наздогнало.

__________________________

Я закохався. Погода вже 2 місяці сонячна, небо без жодної хмаринки, немає мені діла і до огляду крил. Нема чим дихати. Люди скаржаться на неможливу спеку, а ми з Аїше сидимо в тіні фігових дерев і розмірковуємо про минуле, сьогодення та майбутнє. Так хотів їй розповісти, що я не такий як решта, але любов до неї змушувала мовчати. Я поклявся собі, що інших секретів від неї не буде.

Аїше була з багатої сім'ї, і я розумів, що наше з нею спільне майбутнє під питанням. Проте, дивлячись у її темні, як нічне небо, очі, розглядаючи її пухкі щічки, щиру усмішку, я забував про майбутнє і думав лише про те, щоб просто бути поруч.

– Я люблю тебе, – тихо прошепотів я, не відриваючи погляду від найпрекрасніших очей у світі і ніби ставив німе запитання.

– Canım [1], я теж тебе люблю, – відповіла моя маленька усміхнена принцеса з ямочками на щоках.
         Ох, як я її люблю.

…Дерева похитували листям у такт моєму серцю, яке голосно билося у той момент.

[1] Canım (тур.) – душа моя