Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

14

Замовчування

Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, однак поширена смертність від хвороб, викликаних недоїданням.

Волтер Дюранті, New York Times, 31 березня 1933 року

Я майже неграмотний і пишу дуже просто, але те, що пишу — це правда, а правда, як кажуть, переможе кривду.

Петро Дробилко, Сумська область, 1933[1109]

У 1933 році в містах знали, що село гине. Лідери та прості члени партії, державні службовці знали, що селяни помирають. Докази масової смертності були у всіх на очах: покійники на залізничних станціях, звіти з сільської місцевості, переповнені кладовища та морги. Поза сумнівом, усі ці факти були добре відомі радянському керівництву. У березні 1933 року Косіор написав листа Сталіну, в якому відкрито говорив про голод (українські області благали Кремль про допомогу) та передбачав погіршення становища, зазначивши при цьому, що «голодування не навчило ще дуже багатьох колгоспників уму-розуму», адже вони зволікають із посівною.[1110] У квітні він знову напише листа, в якому зверне увагу на вступ до колгоспів значної кількості селян: «Тут не останню роль відіграла голодівка, котра вдарила передусім по одноосібниках».[1111]

Проте в публічній мові радянської влади голоду в Україні (як і голоду всесоюзного) просто не було. Не було його ні в газетах, ні у виступах можновладців. Жоден національний або місцевий керівник не згадував про голод привселюдно. Якщо відповідь влади на голод 1921 року була вагомою (адже в той час з проханням про допомогу відкрито звернулися до інших країн), то реакція на голод у 1933 році стала повним запереченням будь-якої серйозної нестачі їжі в Радянському Союзі. Головне завдання полягало в замовчуванні голоду — так, ніби його ніколи й не було. Враховуючи, що на той час не існувало ні телебачення, ні інтернету, кордони були закриті, подорожувало надзвичайно мало людей, досягти цього виявилося не складно. Однак навіть замовчування, як у 1933 році, так і протягом багатьох наступних років, вимагало надзвичайних зусиль досить великої кількості людей.

Організоване невизнання голоду почалося відразу, ще до того, як голод досяг свого апогею. Від самого початку виконавці мали кілька завдань. У СРСР приховування голоду могло ввести в оману тільки частину радянських громадян і лише тих, у кого не було безпосереднього знання про голод. Та й у цьому випадку невідомо наскільки успішно спрацювала така тактика, тому що чутки було неможливо контролювати і вони поширювались (як це добре знав Сталін) навіть у родинах самої більшовицької верхівки. Відповідно, постійний потік листів від обурених громадян: селян, службовців і партійців — незабаром припиниться. Існують окремі свідчення про те, що під час голоду всередині Радянського Союзу намагалися контролювати кореспонденцію військовослужбовців Червоної армії. Брат Марії Бондаренко в той час служив на Кавказі й згодом розповів їй, що ніхто з українців у 1933 році не отримував листів з дому. Один земляк зрештою знайшов заховану від них пошту. Тільки тоді вони дізналися правду про те, що відбувалося з їхніми родинами.[1112] Інші так ніколи й не одержали листів від рідних протягом 1932–1933 років; деякі з них згадували, як повернулись додому й не віднайшли своїх близьких.[1113]

Значно більше зусиль докладали для контролю над публічною мовою. Одного українського селянина, котрий пережив голод, призвали до армії в 1934 році. Під час обов’язкового для усіх «політичного заняття» він запитав інструктора про голод. Той швидко все заперечив: «Припиніть ті дурні балачки, ніякого голоду не було й не могло бути, а вам за це дадуть 10 років».[1114] Студентам і робітникам, яких у 1933 році відряджали на село збирати врожай, наказували мовчати про те, що там бачили. Вони, налякані, корилися. «Нам сказали “зашити рота”», — пригадував один зі свідків.[1115] Це правило мовчанки було зрозуміло всім:

На роботі ніхто не говорив про голод чи трупи на вулицях, ніби ми усі домовилися мовчати. Лише з найближчими і найвірнішими друзями ми говорили про страшні новини з села... Чутки підтвердилися, коли нас, містян, почали відправляти на село для допомоги зі збором врожаю — тоді ми побачили на власні очі, звідки на вулицях міста з’являлися оті напівживі скелети.[1116]

Табу на прилюдне обговорення голоду поширювалося й на лікарів. Доктори й медсестри згадували, як їм наказували «видумати щось» для оформлення свідоцтв про смерть або ж списувати всі випадки смерті від голоду на «інфекційні захворювання» чи «серцеві напади».[1117]

Страх вплинув і на листування чиновників. У березні секретар Дніпропетровського обкому партії написав листа до ЦК КП(б)У в якому скаржився, що місцеве керівництво не звертає жодної уваги на численні випадки голоду, опухання та смерті від голоду, бо реагувати на них «вважають антипартійною й гідною осуду» справою. В іншому випадку опухлий секретар сільського партійного осередку нікому не повідомляв про свій стан, тому що боявся звинувачень в опортунізмі.[1118]

Коли ситуація вже не була критичною, офіційну пильність поширили й на всі письмові згадки про голод. У квітні 1934 року Одеський обком повідомив усі районні партійні комітети про «відверто злочинний спосіб», яким реєструють народження та смерті: «У деяких селах сільські ради працюють на руку класовим ворогам — куркулям, петлюрівцям, адміністративно-висланим та іншим». Щоб посилити контроль над ситуацією, Одеське керівництво вилучило книги реєстрації за 1933 рік з усіх сільських рад «без винятків», а в деяких районах також і за 1932 рік.[1119] Подібні накази віддали й у Харківській області, де чиновники вилучили записи про смерть за період з листопада 1932 до кінця 1933 року на тих підставах, що вони перебували в руках «класово-ворожих елементів», як-от «куркулі», петлюрівці та адміністративно-вислані особи.[1120]

Отже, обидва документи виготовили за одним і тим же шаблоном (ймовірно після наказу республіканського керівництва), щоб знищити докази голоду.[1121] Хоча показники про кількість померлих, складені на рівні областей та республіки, все-таки залишились в архівах статистиків, на рівні села багато записів було ліквідовано. Свідки з Житомирської та Чернігівської областей описували зникнення книг реєстрації померлих з їхніх сіл у 1933–1934 роках.[1122] У Вінницькій області батько Степана Подоляна під час голоду працював секретарем сільської ради. Одного дня співробітник ОГПУ наказав йому переписати книги реєстрації, виключивши згадки