Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

Головним у програмі візиту француза стали відвідини колгоспу. Пізніше він згадував про «добре зрошені та дбайливо доглянуті» колгоспні поля. Ерріо стверджував: «Я проїхав всією Україною і запевняю вас, що побачив квітучий садок».[1162] Згідно зі звітами ДПУ після поїздки Ерріо таки розпитував про голод, але його запевнили, що всі труднощі, котрі траплялися в минулому, зараз подолано.[1163] «Правда» відразу використала візит француза для внутрішньої пропаганди, з гордістю відзначивши, що Ерріо «категорично заперечив брехню буржуазної преси про голод в СРСР» і це важливо знати, якщо радянські громадяни випадково почули таку «брехню».[1164]

Дипломати та відвідувачі, що приїжджали на короткий термін, не були особливою проблемою для радянської влади. Очільники наркомату закордонних справ були надто обачними, щоб озвучувати свої думки. Діячі на зразок Ерріо або Шоу не розмовляли місцевою мовою, до того ж їхні маршрути контролювали; також відносно легко було моніторити те, що вони побачать і з ким зустрінуться. Натомість надзвичайно багато копіткої роботи потрібно було провести, щоб маніпулювати корпусом іноземної преси в Москві. Пересування і розмови закордонних кореспондентів було важко повністю відстежити; їм не можна було наказати про що саме писати.

До 1933 року режим вже мав негативний досвід спілкування з представниками незалежної преси. Один із таких прикладів — Ріа Клайман, неординарна канадійка, що провела чотири роки в Москві перед тим, як вирішила проїхати машиною по СРСР у товаристві двох жінок з Атланти, при цьому вона постійно сперечалася з посадовцями. Улітку 1932 року Клайман доїхала до Тбілісі (тоді знане як Тифліс), звідти її силоміць депортували (дві інші жінки доїхали до Ташкента, перед тим, як їх спіткала та сама доля).[1165] Результатом став великий заголовок у «Toronto Evening Telegram»:

Журналістку Telegram вигнали з Росії. Ріа Клайман розказала світові про умови в таборах для ув’язнених і тим самим розлютила радянських диктаторів.[1166]

Як тільки Клайман переконалась, що їй ніколи не дозволять повернутись у СРСР, вона опублікувала серію яскравих історій про те, як «куркульські родини» висилали на Північ, про нестачу продовольства, що в Україні постійно зростала, про перші табори ГУЛАГу біля фінського кордону в Карелії. Вона також описала наслідки колективізації в Україні:

На диво жалюгідні й покинуті села. Спочатку я не могла зрозуміти, у чому причина такого стану. Порожні хати, двері широко відчинені, завалені дахи. Здавалось, ми йшли слідом за голодною ордою, що розорила всі ці будинки. Коли проїхали десять-п’ятнадцять таких сіл, мені раптом прояснилось. Це були хати тисяч розкуркулених селян, або куркулів, яких я бачила в шахтах та на лісоповалі на Півночі. Ми натиснули на газ, здійнявши густу хмару куряви спереду і позаду машини, але в нашій уяві ще довго стояли ці порожні хати, і дивилися на нас своїми невидющими очима.[1167]

Незважаючи на те, що статті Клайман компрометували радянський уряд, ні вона, ні її газета не були настільки впливовими, щоб спричинити якісь зрушення на найвищому рівні. Видворення кореспондентки допомогло радянській державі підтримати порядок. Це стало сигналом для більш знаних і впливових журналістів у Москві бути обережними, якщо вони хотіли зберегти свою роботу.

Насправді для того, щоб узагалі мати змогу працювати, журналісти були змушені бути обережними. У той час московські кореспонденти потребували дозволу держави не тільки на проживання, а й на публікацію статей. Без підпису та печатки відділу преси центральне поштове відділення не надсилало телеграфом за кордон їхні тексти. Щоб здобути такий дозвіл, журналісти регулярно торгувалися з цензорами наркомату закордонних справ за слова, котрі використовували. Також вони повинні були підтримувати добрі стосунки з Костянтином Уманським — радянським чиновником, відповідальним за масив іноземної преси.[1168] Вільям Генрі Чемберлін, московський кореспондент «Christian Science Monitor», писав, що коли іноземний кореспондент відмовляється пом’якшити тон своїх дописів, то він «працює під мечем Дамокла: тебе або депортують, або відмовлять у дозволі на в’їзд, що означає те саме».[1169]

Режим щедро винагороджував тих, хто добре грав за правилами, і красномовний тому приклад — Волтер Дюранті. Дюранті був кореспондентом «New York Times» у Москві з 1922 по 1936 роки. Ця праця зробила його відносно багатим і відомим. Дюранті, британець за народженням, не мав жодних ідеологічних зв’язків з лівими, і зайняв позицію тверезого і скептичного «реаліста», що намагається вислухати обидві сторони історії. «Хтось виступає проти розтину живих тварин на тих підставах, що це жахливо й сумно, і справді, доля багатьох куркулів та інших, хто опирався радянському експерименту, не є щасливою», — написав він у 1935 році, додавши, що «в обох випадках спричинене страждання вже завдано, і заради благородної мети».[1170]

Така настанова зробила Дюранті надзвичайно корисним для режиму, і він доклав максимальних зусиль для забезпечення комфортного життя журналіста в Москві. У нього була велика квартира, машина й коханка, кращий за інших кореспондентів доступ до вождя — двічі він взяв інтерв’ю в Сталіна. Слава, котру він здобув на репортажах з СРСР, здається була головною мотивацією його схвального висвітлення радянської політики. Якщо тексти Клайман викликали невелике зацікавлення, то дописи Дюранті з Москви зробили його одним із найвпливовіших журналістів свого часу. Багато радників із так званого «мозкового тресту» Франкліна Рузвельта шукали нові економічні ідеї та виявляли неабиякий інтерес до радянського експерименту; декілька з них відвідали Москву в 1927 році, де їм надали можливість шестигодинного інтерв’ю зі Сталіним. Міркування Дюранті привернули широку увагу громадськості: й у 1932 році він виграв Пулітцерівську премію за серії статей про успіхи колективізації та першої п’ятирічки. Незабаром після цього успіху Рузвельт, на той час губернатор штату Нью-Йорк, запросив Дюранті до свого маєтку в Олбані. Кандидат у Президенти від демократів засипав Дюранті запитаннями. «Я весь час його розпитував. Це було дивовижно», — розповів Рузвельт іншому кореспонденту.[1171]

Коли голод посилився, контроль став ще жорсткішим. У 1933 році Наркомат закордонних справ, врахувавши досвід Клайман та її товаришок, почав вимагати від кореспондентів отримувати дозвіл на виїзд з Москви та подавати маршрут подорожі. В усіх запитах на поїздки до України чи Північного Кавказу відмовляли. Єдиний французький кореспондент у Москві отримав дозвіл приєднатися до подорожі Ерріо влітку 1933 року тільки тоді, коли він погодився