Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум

У нас складалося враження, що влада навмисно не надавала допомоги населенню, котре постраждало від голоду, за винятком колгоспників, щоб продемонструвати впертим селянам, що єдиною альтернативою колективізації є смерть від голоду.[1152]

Проте голод не вплинув на тогочасну офіційну політику Італії або Німеччини — одна з них уже стала фашистською державою, а інша перебувала в процесі становлення. Беніто Муссоліні особисто читав та зробив позначки на звітах з України, але ніколи нічого не сказав привселюдно — мабуть, через те, що для його режиму не було властиво виявляти співчуття, або можливо тому, що у вересні 1933 року Італія підписала з СРСР угоду про ненапад і була більше зацікавлена в розвитку торговельних відносин.[1153] Також і Німеччина, окрім свідомо скромних зусиль, спрямованих на підтримку етнічних німців і використання голоду в нацистській пропаганді (що згодом відбудеться), у той час не зробила жодної спроби протестувати.

Не всім звітам довіряли. Польські дипломати були глибоко шоковані голодом — настільки, що таким звітам не завжди йняли віру. Голові Польського консульства в Києві Станіславу Косніцькому в січні 1934 року зробили догану за включення до повідомлень забагато «інформації про голод, страждання, переслідування населення, боротьбу проти українства тощо». Польські дипломати, як і їхні колеги, однак, не сумнівалися, що голод і репресії були складовою спланованої політики: «Масові арешти й переслідування не можна пояснити або виправдати загрозою з боку українського національного руху... справжня причина цього — спланована, далекоглядна, довгострокова політика московських лідерів, які все більше і більше перетворюються на імперіалістів, зміцнюючи політичну систему та кордони держави».[1154]

Натомість британські дипломати вірили навіть найгіршим історіям. Вони мали цілу мережу інформаторів, включно з канадським експертом з сільського господарства Ендрю Кейрнсом, котрий подорожував Україною та Північним Кавказом у 1932 році від імені Імперської ради з торгівлі. Кейрнс побачив і описав «обдертих голодних селян, деякі з них просили хліба, більшість безуспішно чекала на квитки, багато забиралися на сходи або приєднувалися до натовпу на даху кожного вагона, усі брудні та жалюгідні, й ніде не знайти й сліду посмішки».[1155] Також він підсумував, що урядовий план експорту був «абсурдним» і його неможливо виконати.[1156]

Однак британський уряд не тільки не запропонував допомоги, а й активно унеможливив зусилля кількох незалежних груп, які прагнули передати продовольство людям, котрі потерпали від голоду в 1933 році. Так він учинив на тих підставах, що, мовляв, радянський уряд був проти таких ініціатив, і тому такі зусилля є даремними. Тодішній голова Північного відділу Міністерства закордонних справ Лоуренс Кольє також виступив проти присутності українців з діаспори в кількох благодійних організаціях: «Для радянських посадовців будь-що, пов’язане з українським націоналізмом, було як червона ганчірка для бика». Кольє розумів, що відбувалося, і про звіт Кейрнса він написав так: «Мені дуже рідко трапляється читати більш переконливий документ». Проте він вирішив не будити лихо.[1157]

Дипломатичне мовчання грало на руку радянському керівництву, в якого було достатньо причин, щоб продовжувати замовчувати голод. Хоча більшовицьку мету світової революції відтермінували якомога далі, про неї ніколи не забували повністю. На 1933 рік радикальні політичні зміни в Європі знову здавались можливими. Континент охопила економічна криза, Гітлер щойно став канцлером Німеччини. Міжнародна ситуація погіршилася, а в марксистсько-ленінській уяві це означало, що наближається остання фаза кризи капіталізму. У цьому контексті формування образу СРСР за кордоном для більшовицьких лідерів було надзвичайно важливим, адже вони сподівалися використати кризу на Заході для того, щоб представити Радянський Союз як найкращу цивілізацію.

Більшовицькі керманичі також переймалися громадською думкою зарубіжних країн щодо радянської внутрішньої політики. З 1917 року іноземці, від американського комуніста Джона Ріда до французького письменника Анатоля Франса, працювали в СРСР і перетворилися на надійні стовпи пропаганди. Дописи чужинців, які вихваляли досягнення революції, публікували та поширювали всередині країни так само, як і коментарі натхненних приїжджих комуністів, письменників та інтелектуалів, яких возили до радянських шкіл, господарств та заводів. Під час голоду радянське керівництво заохочувало цих попутників таврувати будь-які розмови про нестачу їжі, й декотрі з них так і робили.

Їхня мотивація була різною. Дехто, як британські соціалісти Беатрис і Сідней Вебб, «насправді увірували» й сподівалися на соціалістичну революцію в своїх країнах, і з цією метою намагалися використати приклад СРСР. Подружжя Вебб знало про голод, але применшувало його значення, вихваляючи колективізацію. Зокрема в 1936 році вони написали: «Досвід останніх трьох врожаїв, здається, підтверджує слова радянського уряду про те, що початкові труднощі цієї велетенської трансформації вже подолано. Насправді, немає підстав сумніватися, що сукупне виробництво продовольства зростає великими темпами».[1158]

Інші іноземні гості, ймовірно, шукали слави, гучних фанфар та благ, якими СРСР щедро обдаровував знаменитостей. Письменник Джордж Бернард Шоу в супроводі члена Парламенту Ненсі Астор відсвяткував своє сімдесятип’ятиріччя в Москві на банкеті, який підготували з урахуванням його вегетаріанської дієти, — і це в 1931 році. Отримавши привітання від сторони, яка його приймала, та послухавши гру оркестру, Шоу із запалом звернувся до присутніх радянських посадовців та видатних іноземців.[1159] Подякувавши господарям, він проголосив себе ворогом усіх, хто поширює антирадянські чутки. Коли його друзі дізнались, що він їде в Росію, промовив Шоу до аудиторії, то дали йому консерви для подорожі: «Вони гадали, що Росія голодує. А я викинув усю їжу через вікно в Польщі перед тим, як перетнув радянський кордон».

Як згадував один з присутніх на заході журналіст, слухачі «завмерли», почувши ці слова: «Ми відчули напад нудоти. Бляшанка з англійською яловичиною була б справжнім святом в оселі будь-якого робітника чи інтелігента, котрі були на тій зустрічі».[1160] Присмак сарказму, з яким принаймні деякі радянські інтелігенти зустрічали цих марнославних іноземців, влучно передав Андрій Платонов у п’єсі «Чотирнадцять червоних хатинок». У творі приїжджий іноземець запитує: «Де тут соціалізм? Покажіть його зараз же, мене дратує капіталізм».[1161]

У серпні 1933 року в реальному житті найважливішим антигероем п’єси Платонова виявився Едуард Ерріо — французький радикальний політик і колишній прем’єр-міністр, якого запросили до України наприкінці літа навмисно для спростування поширених на Заході чуток про голод. Особиста мотивація Ерріо видається політичною. Як й інші державні діячі-«реалісти» в багатьох західних столицях, він прагнув посприяти розвитку торговельних відносин своєї країни із СРСР, і політичне нутро радянського уряду його особливо не цікавило. Під час двотижневої поїздки Ерріо відвідав зразкову дитячу колонію, побачив магазини, полиці яких