Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Ішлося про те, щоб написати розвідку про прихід модерного життя, поглянувши на нього крізь призму історії поїзда. І не лише на модерне життя, а й на долю сучасної соціабельності й колективного життя в наших надприватизованих суспільствах. Усе-таки залізниця спонукала соціалізацію. Її поява прискорила формування того, що ми називаємо громадським життям: громадського транспорту, громадських місць, громадського доступу, громадських будівель тощо. Сама думка, що люди, не змушені подорожувати в товаристві інших, однаково виберуть саме цей варіант — звісно, з урахуванням статусної чутливості й фізичного комфорту, — виявилася революційною. Наслідки для постання соціальних класів (і класових відмінностей), як і для відчуття спільноти попри відстань і час, були величезні. Мені здавалося, що оповідь про розвиток і занепад (а в Європі — ще й відродження) залізниці може стати повчальним міркуванням про те, що пішло не так у країнах на кшталт Америки і Великої Британії.
Громадська політика природно підводить до естетики громадського життя: містобудування, архітектури, використання громадських просторів тощо. Чому, зрештою, паризький Східний вокзал — транспортний вузол, побудований 1856 року, — досі чудесно функціонує і милує око, тоді як майже будь-який аеропорт (чи автозаправка), зведений на століття пізніше, уже цілковито непридатний до використання і гротескний на вигляд? Іншими словами, чому вокзали, побудовані в розквіт модерністської впевненості (лондонський Сент-Панкрас, міланський Центральний, празький Головний), досі тішать і формою, і функціональністю, натомість вокзал Монпарнас, Пенсильванський у Нью-Йорку чи Брюссельський Центральний — витвори деструктивного «оновлення» 1960-х — непридатні з обох цих оглядів? Щось у тривкості залізниці та її використання, залізничної інфраструктури й напівтемряви віддзеркалює і втілює найкращі, найупевненіші риси модерності.
Ти казав, що по їзди відіграли значну роль у твоєму дитинстві: їхній зв’язок із державою загального добробуту доклався до твого формування. Та чи такий очевидний той зв’язок, що ти вбачаєш між державними послугами і приватними вигодами? Держава не мусить надавати ці ресурси, щоб функціонувати. Навпаки, її управлінці можуть вважати, що самотність — невичерпне джерело економічного зростання, а суспільна атомізація всім іде на користь. З цим зіткнулися перші британські реформатори XIX століття, і з цим ми маємо діло в сучасних Сполучених Штатах. Колись це називали соціальним питанням. Чи саме так про нього слід говорити?
Розмова про соціальне питання нагадує, що ми від нього не вільні. Для Томаса Карлайла, для ліберальних реформаторів кінця XIX століття, для англійських фабіанців чи американських прогресистів соціальне питання звучало так: що робити з людськими наслідками капіталізму? Як говорити не про закони економіки, а про її наслідки? Ті, хто про це запитували, могли виступати з позиції розсудливості або етики, а часто з обох водночас.
З погляду розсудливості йшлося про порятунок капіталізму від самого себе чи від ворогів, яких він породжує. Як завадити капіталізму сформувати розлючений, злиденний, ображений нижчий клас, який стане джерелом розділеності чи занепаду? Етичні ж міркування стосувались, як це колись називали, становища робітничого класу. Як допомогти робітникам та їхнім родинам жити гідно, не шкодячи індустрії, що дає їм засоби існування?
Головною відповіддю на соціальне питання було планування. Цікаво, чи тут можна почати з етичної проблеми, яка, ймовірно, лежить коло витоків, — а саме з думки, що держава мусить про щось таке дбати.
Якщо говорити про інтелектуальне тло вибору на користь планових економік після Другої світової, треба виходити з двох зовсім різних точок. Перша — це ліберальні прогресистські реформи 1890–1910-х років у Сполучених Штатах, Англії, Німеччині, у Франції особливо, а ще в Бельгії та менших країнах. Їх розпочали пізньовікторіанські ліберали на зразок Вільяма Беверіджа, який дійшов висновку, що єдиний порятунок вікторіанського суспільства від його ж успіху полягає у втручанні регулювальних систем згори. Друга — те, як відповіли на Велику депресію 1930-х економісти, зокрема молодші, переважно у Штатах і Франції, однак певною мірою і у Східній Європі. Вони вважали, що тільки держава може активно запобігати наслідкам економічного краху.
Іншими словами, планування — це ідея XIX століття, яку масштабно реалізували у XX столітті. Зрештою, багато чого у XX столітті було впровадженням, втіленням реакцій XIX століття на індустріальну революцію і кризу масового суспільства. Міста на більшості західних і північних теренів Європи розрослися в рази десь між 1830-ми та 1880-ми. Наприкінці XIX століття п’ятдесятилітні люди по всій Європі бачили такі міста, яких у своєму дитинстві не могли й уявити. Розмах урбанізації неабияк перевищив розмах державної дії. Тож ідея, що державі варто втрутитися у процеси виробництва й зайнятості, в останній третині XIX століття дуже швидко поширилася.
В Англії до цього питання спершу підходили з майже суто етичної позиції. Що робити з численним місцевим населенням, зубожілим і упослідженим, незмінно злиденним, яке перебралося в індустріальні міста й без чиєї праці годі уявити квітучий капіталізм доби? Часто це подавали як релігійну проблему: як Англіканській церкві (та іншим) реагувати на безмірну потребу благодійності й допомоги в індустріальних містах? Прикметно, що постаті, які на початку XX століття стали видатними планувальниками, експертами із соціальної політики й навіть міністрами лейбористських чи ліберальних урядів, часто починали в неохристиянських поселеннях і благодійних організаціях, що мали на меті полегшити бідність.
У Німеччині, ще одній великій індустріальній державі кінця XIX століття, проблему розглядали з позиції розсудливості. Як консервативній державі стримати розпалення соціального відчаю до політичного протесту? У вільгельмській Німеччині розсудливою відповіддю вважали систему соціальної підтримки: допомогу з безробіття, охорону праці на фабриках чи обмеження робочих годин.
Схоже, у розмові про Пруссію чи Німеччину не уникнути згадки про марксизм і соціал-демократію — бо саме тоді, коли Прусська держава працювала над стримуванням революційної політики, ті, хто цю політику практикували, дійшли висновку: мабуть, найдоцільніше буде заохотити державу до втручання в економічні відносини.
Велика дискусія німецької соціал-демократії від смерті Маркса 1883-го й до початку Першої світової війни 1914-го, — це дискусія про те, яку роль капіталістична держава може і мусить відігравати в контролюванні, перегляданні й покращенні взаємин між працедавцями та працівниками. Суперечки щодо Готської й Ерфуртської програм Соціал-демократичної партії або суперечки між Карлом Каутським і Едуардом Бернштайном можна зрозуміти, як ми вже казали, у межах марксистської традиції.
