Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Фашисти й нацисти виходили з припущення, що можна поєднати капіталізм на основі власності з державним втручанням. Промисловці, власники нерухомості, великі землевласники, окремі виробники, крамарі могли бути цілком автономними, але уряд міг втручатися в їхні взаємини з працівниками, планувати, які товари їм слід виробляти, і встановлювати ціни цього виробництва. Тут уряд міг долучатися, втручатися і діяти, не викликаючи ніяких сумнівів у засадничій капіталістичній природі економічної системи. Ідеологічно зрозуміти таку суміш було складно. Тому політика нацистів або фашистів могла скидатися на прокапіталістичну, антикапіталістичну чи неокейнсіанську, а насправді йшлося просто про масові державні надвидатки — «над» у сенсі перевищення ресурсів, — щоб відтягнути політичні й соціальні кризи коштом майбутньої стабільності чи майбутнього доходу, якщо тільки його не вдасться отримати деінде. І Кейнс зрозумів це доволі рано.
У кейнсіанському баченні йдеться про відновлення рівноваги в одній системі. Якщо ж виходити з гітлерівського бачення, то рівновагу вдасться встановити тільки в якомусь дуже віддаленому майбутньому, коли ти вже розграбуєш усіх євреїв і створиш утопічну расову ідилію на Сході.
Для Кейнса рівновага була не тільки метою, а й чеснотою. Так, почасти з теоретичних міркувань, але я сказав би, що також із міркувань психологічних. Втрата рівноваги, яку Кейнс і його покоління пережили з Першою світовою війною та занепадом едвардіанських (а отже, і вікторіанських) певностей і безпеки, — провідна тема його теоретичних праць. Те саме стосується повоєнної держави загального добробуту, ідею якої він підтримував не з економічних — а тим паче ідеологічних — причин, а через те, що називав усепереборною потребою певності, властивою людям після Другої світової війни.
Рівновага була для Кейнса чеснотою. У державному втручанні він вбачав насамперед спосіб відновлення економічної рівноваги. Нацистська думка таким анітрохи не переймається: тут рівновагу раз і назавжди знищують. Тебе не цікавить, так би мовити, зведення балансу у складному суспільстві; ти просто досягаєш конкретних цілей — за потреби жертвуючи якимись частинами суспільства, аби інші його частини були вдячні за твої старання.
Ще одна принципова відмінність, яку зауважила Ганна Арендт: у стабільному суспільстві на зразок того, яке описує Кейнс, можливе приватне життя. Це відчутно з перших сторінок Цвайґового «Учорашнього світу», з якого почалася наша розмова. Стабільність означає, зокрема, що людина може мати приватне життя — сферу, де тебе турбують тільки власні справи, які ти можеш більш-менш передбачувано владнати. Гітлер же цілком свідомо домагався, щоб люди ні про що таке не могли й помислити.
Саме так. Тобто Кейнс навіть уявити не міг, що можна прагнути унеможливлення гідного життя. Він хотів урятувати ліберальну Англію від наслідків її економічної ідеології. А от Гітлера не цікавив порятунок ліберальної Німеччини від будь-чого.
Іще одна паралель, на яку варто звернути увагу, — між ліберальним плануванням і сталінськими п’ятирічками.
Треба позбутися уявлень, ніби повоєнне планування в державах загального добробуту бодай чимось завдячує радянському досвідові. Щонайбільше можна сказати, що деякі люди, яких — як інтелектуалів, а не політиків — приваблювало планування, вважали його принадним зокрема тому, що побачене в Радянському Союзі здавалося їм добрим — а добрим воно було, на їхню думку, завдяки Сталіновим планам.
Історія планування — це історія того, як різні європейські суспільства по-різному вирішували, де та як варто досягати етичних і прагматичних цілей силами держави. Саме це розмаїття показує, що радянський досвід насправді несуттєвий: була тільки одна радянська модель, у Союзі заперечували цінність плюралізму, і ніхто з європейських політиків не наслідував планування радянського зразка, якщо не мусив — а це вже історія повоєнної Східної Європи, зовсім інша розмова.
Британська держава загального добробуту, по суті, ніколи до планування не вдавалася. Є доповідь Беверіджа 1942 року, були дискусії про планування. Але на практиці з цього постала низка інституцій, здебільшого націоналізаційних, що їх згодом почали вважати необхідними й достатніми умовами для покращення взаємин між державою і суспільством. Планування, так би мовити, ніхто не планував, як і його деталей. У Британії не було такого, щоби хтось сів і визначив, скільки має інвестувати залізниця, де треба виготовляти вагони, якою мірою варто знеохотити робочу силу до діяльності в оцій галузі й навпаки, заохотити чи навчити працювати в отій галузі.
Таке планування більш властиве континентальній Європі. Скандинавське економічне планування було значно індикативнішим і менш регулятивним, ніж англійське, зосередженішим на скеруванні приватних інтересів у певних напрямах. Французьке планування, централізоване й індикативне, передбачало досягнення певних результатів без прямого до них примусу. Західнонімецька соціоекономічна політика в повоєнні роки набагато більше враховувала місцеву специфіку — або ж заохочення виходило з локальних ініціатив. У Західній Німеччині націоналізація мала менше значення, ніж у Британії. Італійці через величезні парасолькові групи (IRI, ENI тощо) або фонд «Cassa del Mezzogiorno» скеровували державні кошти на конкретні регіональні потреби. Тож «планування» мало багато значень. Однак чого воно ніколи не означало — то це наслідування радянської моделі з декларованими результатами, масштабними й обов’язковими.
Щоб зрозуміти підставову різницю між радянською та іншими ситуаціями, треба подивитись, як творилися політичні курси і якою була політика. У всіх західноєвропейських країнах плани були компромісами між виявленою технічною потребою інвестувати в довготермінову інфраструктуру й негайним політичним бажанням відкупитися від невдоволених споживачів. У Східній Європі, де комунізм насаджували згори, відкуповуватися від невдоволених споживачів зазвичай не було потреби. Це давало змогу зосередитися на побудові того, що вимагала примножувати твоя теорія, — а що це потягне за собою величезне невдоволення споживачів, у закритій політичній системі нікого не обходило.
У Західній Європі політичної прийнятності компромісам надавала американська повоєнна допомога — так званий План Маршалла. Без нього деяким європейським країнам, зокрема Британії, було б дуже нелегко досягти певних цілей державної політики, не спровокувавши масових протестів. Це доводять бодай французькі страйки 1947 року.
Хіба План Маршалла не був зразком блискучого американського політико-економічного планування в міжнародному масштабі? Може, варто розглядати його (разом із плануванням на рівні єдиної європейської економіки, яке він схвалював і допускав) не як плід крайніх політичних моделей, а як проект, покликаний запобігти їхній популярності?
Джордж Маршалл під час війни був начальником штабу Армії США, а 1947 року став держсекретарем. Їдучи до Москви в березні 1947 року, дорогою він зупинявся в європейських столицях. Він знав, що британську Лейбористську партію виснажили два роки відчайдушної законотворчості. У Франції кожен новий уряд був слабшим за попередній, а кульмінацією став розпад лівої коаліції навесні 1947 року. В Італії комуністи
