Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
А проте його, як і Беверіджа, очевидно сформувало XIX століття. По-перше, Кейнс — подібно до багатьох найкращих економістів попередніх поколінь, від Адама Сміта до Джона Стюарта Мілла, — був насамперед філософом, якому з волі випадку довелося працювати з економічними даними. Якби життєві обставини склалися інакше, він міг стати філософом: за роки в Кембриджі він написав низку філософських праць, хоч і з математичним ухилом.
Як економіст Кейнс завжди вважав себе тим, хто реагує на традицію економічного мислення XIX століття. Альфред Маршалл і послідовники Джона Стюарта Мілла виходили з припущення, що за умовчуванням станом ринків, а отже, і всієї капіталістичної економіки є стабільність. А нестабільність — чи економічна депресія, чи викривлення роботи ринків, чи державне втручання — може бути складником нормального економічного або політичного життя, однак немає потреби теоретично осмислювати нестабільність як складник самої природи економічної діяльності.
Кейнс почав заперечувати це припущення ще до Першої світової війни, а по війні майже тільки про це й писав. Поступово він дійшов протилежного висновку: базовий стан капіталістичної економіки неможливо зрозуміти без нестабільності й неминучої супутньої неефективності. Він перевернув із ніг на голову класичне економічне уявлення, що рівновага й раціональні результати є нормою, а нестабільність і непередбачуваність — винятками.
Ба більше, згідно з новою концепцією Кейнса, причини нестабільності неможливо було розглядати в межах теорії, неспроможної врахувати цю нестабільність. Засадниче нововведення тут можна порівняти з парадоксом Ґьоделя[58]: як ми сказали б нині, годі сподіватися, що системи врегулюються самі, без втручання. Ринки не лише не саморегулюються гіпотетично невидимою рукою, а навпаки, поступово накопичують саморуйнівні викривлення.
Кейнсів погляд вишукано симетричний до тези Адама Сміта з «Теорії моральних почуттів». Сміт писав, що капіталізм не сам створює цінності, які уможливлюють його успіх, — він успадковує їх від докапіталістичного чи некапіталістичного світу або, так би мовити, запозичує з мови релігії чи етики. Цінності на кшталт довіри, віри, покладання на надійність контрактів, припущення, що майбутнє не зрадить минулих зобов’язань, ніяк не стосуються самої логіки ринків, але необхідні для їхнього функціонування. Кейнс додав до цього, що капіталізм не породжує соціальних умов, яких потребує для існування.
Тож Кейнс і Беверідж — люди однієї доби з порівнянними, але різними шляхами, і вони розв’язують пов’язані, але різні проблеми. Беверідж почав із суспільства, а не з економіки: є соціальні блага, надати які (і гарантувати їх дотримання) може тільки держава — через законодавство, регулювання, посилену координацію. Кейнс починає із зовсім інших питань, але їхні підходи узгоджуються: тоді як Беверідж присвятив кар’єру пом’якшенню соціальних наслідків економічних відхилень, Кейнс провів значну частину життя, теоретизуючи економічні обставини, необхідні для оптимального втілення політики Беверіджа.
Зупинімося трохи на Кейнсі. Перша світова війна, досвід переговорів щодо Версальського договору й невелика книжка про мир зробили його тим, кого ми знаємо. Але є ще книжка 1936 року «Загальна теорія», один із найважливіших текстів із політичної економії, написаних у XX столітті. Ти погодишся, що в ній Кейнс розвинув свої попередні ідеї, чи треба ще обговорити біржовий крах 1929 року й подальшу Велику депресію?
Не варто недооцінювати вплив 1920-х. Кейнс тоді доволі активно писав, і деякі праці, згодом переформатовані в «Загальну теорію», з’явилися ще до початку Депресії. Наприклад, він задовго до 1929 року переосмислив зв’язок між монетарною політикою й економікою. І, звісно, Кейнс нещадно критикував золотий стандарт ще до того, як різні країни почали від нього відмовлятися на Оттавській конференції. Він зрозумів, що прив’язка до золотого стандарту позбавляє держави можливості за потреби девальвувати валюту.
Ба більше, задовго до 1929 року Кейнс чітко усвідомлював, що неокласична економіка не має відповіді на проблему безробіття. Якщо узагальнити, у неокласичній економіці множина дрібних рішень, що їх приймають споживачі й виробники з огляду на власні інтереси, витворює ширшу раціональність на рівні самої економіки. Тобто попит і пропозиція перебувають у певній рівновазі, а ринки у своїй основі стабільні. Соціальні хвороби штабу безробіття — це насправді минущі цифри в економічних даних, які допускають загалом стале функціонування економіки.
Кейнсове переконання, що це неповний опис реальності, випливало насамперед зі спостережень за британською і німецькою кризами безробіття на початку 1920-х. Неокласичний консенсус відстоював бездіяльність уряду в економічно проблемній ситуації. Кейнс уже тоді бачив те, що інші побачать під час Великої депресії: звичні заходи — дефляція, обмежені бюджети й вичікування — уже не були прийнятними. Вони марнували забагато економічних і соціальних ресурсів, а до того ж могли призвести до глибоких політичних зрушень у новому повоєнному світі. Якщо безробіття — не обов’язкова плата за ефективні ринки капіталу, а просто патологія, властива ринковому капіталізмові, то навіщо з ним миритися? Кейнс порушив це питання задовго до 1929 року.
«Загальна теорія» 1936 року ставить державні, фіскальні й монетарні повноваження в центр економічної думки — замість вважати їх неприємними наростами на тілі класичної економічної теорії. Така ревізія двох століть економічної думки стає підсумком праці самого Кейнса від 1920-х років разом із внесками його учнів, зокрема Річарда Кана з Кембриджа, автора концепції «мультиплікатора». Кап та інші підштовхнули Кейнса до думки, що держава таки може втручатися в економіку контрциклічно і з тривалими наслідками. Ніякий закон не вимагав примирятися з економічними негараздами.
Кейнсів magnum opus 1936 року цілковито змінив макроеко-номічний підхід до урядової політики. І важить саме ця зміна, а не просто теорія. Тепер нове покоління владної верхівки мало в розпорядженні відповідну мову й логіку, щоб обґрунтувати втручання держави в економічне життя. Як гранд-наратив роботи капіталізму праця Кейнса не поступалася амбітністю і впливовістю знаковим працям XIX століття, з якими дискутувала.
Твоє пояснення проблем класичної ліберальної економіки не потребує порівнянь поза Великою Британією — а проте 1936 року схожі тенденції були в інших країнах. Наприклад, корпоратизм португальського чи італійського зразка або планування у, по суті, капіталістичній економіці, як у Польщі, де воно почалося 1936 року...
Так, якщо замість високої теорії обмежитися практикою і реальними програмами, виявиться, що чимало позірно неокейнсіанських практик 1930-х років начебто випереджають Кейнсові праці.
У міжвоєнні роки більшість хоч трохи серйозних молодих людей шукала альтернативних відповідей на економічну неефективність — а не опускала рук, як це робили і ліві, і праві в XIX столітті: мовляв, неефективність — або вада капіталізму, тут нічого не вдієш, або ж неминуча ціна переваг капіталізму, тут нічого не вдієш. До 1932 року то були дві головні загальноприйняті позиції і
