Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Якщо інтелектуали виступатимуть за правдивість — на противагу вищій істині чи, вдавшись до терміна часів Буша, «правдібності» [truthiness], — вони мають навіть звучати в певний спосіб. Вони мають особливо стежити за мовою. Якщо інтелектуали хочуть уціліти й бути важливими, їхня мова мусить бути прозорою, як казав Орвелл.
Думаю, завдання інтелектуала — вхопити саму суть лаконічності, а цим даром наділені, звісно, не всі. Сказати щось важливе, бажано врозріз із зашкарублими людськими переконаннями; сказати це добре, щоб аудиторія зрозуміла, що ясність викладу співвідноситься із правдивістю змісту: але доводити думку доступно. Інтелектуальне напускання диму приречене на провал. Можна багато говорити, як важливо висловлюватись чітко, зважати на те, наскільки люди здатні розуміти складні побудови. І що далі? Треба сподіватися, що в публічному просторі ще є місце для таких виступів: його може й не бути, майданчики для такої взаємодії можуть відмерти або вже відмирають. Звісно, нині більшість людей, які схожі на інтелектуалів, не може ані писати, ані комунікувати з якоюсь сталою ефективністю. До них належать і деякі дуже розумні люди.
Ширше питання: чи ми не опинились у політекономічній ситуації, де медіа стали централізованими — вони централізуються, навіть якщо здається, ніби децентралізуються, — і чи не це одна з причин, чому так важко донести альтернативну думку.
Що ж, те саме питання можна поставити у зв’язку з тим, що ми робимо просто зараз. Ми ведемо довгу серйозну розмову, яка триває не один місяць. Що ми з нею зробимо? Видамо книжкою. Якщо нам пощастить, ця книжка потрапить в огляди всіх добрих інтелектуальних журналів, а також «The New York Times», — a тоді, якщо рецензії будуть позитивні, а видавництво Penguin і справді так вправно продає книжки, як можна припустити, у цій країні ми продамо нехай вісімдесят тисяч примірників (і це буде ого яке досягнення). Будьмо оптимістами й накинемо ще сорок тисяч (ну дуже оптимістично) для решти англомовного ринку. А тоді, може, прорвемось далі, від Бразилії до континентальної Європи. Словом, якщо задамо жару, загальні продажі можуть сягнути двохсот п’ятдесяти тисяч по всьому світові. Для такої книжки це вважалося б зовсім феноменальним досягненням.
Але цими ж таки продажами можна знехтувати: це ж дитяча забавка. Двісті п’ятдесят тисяч людей, більшість яких і так із нами погоджується. Чимало з них уже знатимуть когось із нас чи обох і — прямо чи непрямо — матимуть приємність побачити в розумній книжці відображення власних поглядів. Хтозна, є ймовірність, що Чарлі Роуз запросить когось із нас — сподіваюся, тебе — обговорити книжку та її ідеї. Але ти знаєш, за жодних умов мільйона чи бодай півмільйона ми не продамо. І тут немає чого соромитися, бо якби ми продали мільйон, то стали б в один ряд зі Стівеном Кінґом і зрадили би своє покликання.
Отже, ми робимо щось таке химерне. Наші інтелектуальні вправи не приведуть ні до яких кардинальних наслідків, однак ми все одно вправляємось. Очевидно, більшість людей, які пишуть, у такому самому становищі: кидають пляшку з листом в океан, марно сподіваючись, що хтось її виловить. Але для інтелектуала писати й говорити, цілком усвідомлюючи обмеженість свого впливу, — дивна й безглузда справа, принаймні на перший погляд. І все-таки це найкраще, на що ми можемо надіятися.
Яка, зрештою, альтернатива? Писати якусь сопливу каламуть про інтелектуалів для «The New York Times Magazine»? Усе, що ми можемо сказати про релятивізм, націоналізм, інтелектуальну відповідальність чи навіть політичні судження, напевно читали б мільйони людей. Але це все зредагували б, відфільтрували б, звели б до загальників, щоб усім вгодити. Потім було б листування, зосереджене винятково на поверхових і несуттєвих аспектах наших розмов — я щось сказав про Ізраїль, ти щось сказав про американський націоналізм, — де нас викрили б як американців-американофобів або євреїв-антисемітів. На тому й скінчилося б.
Тому не знаю, як відповісти на твоє запитання. Як можна вплинути на ширший світ? Я доволі скептичний щодо можливостей інтелектуалів. Миті слави в нас трапляються вкрай рідко: як колись сказав Арон, не кожному щастить зі справою Дрейфуса. Але я досі пишаюся дечим зі своїх неакадемічних діл: у дискусіях, які привели нас до війни в Іраку, я сказав «ні». Я сказав це на доволі значущому майданчику, коли майже всі решта — зокрема багато моїх друзів і колег — казали «так». Було чимало людей, які поділяли мої відчуття й ідеї, вміли висловлюватися не гірше за мене — але не мали змоги це робити. Їх не кликали до Чарлі Роуза, їм не замовляли передовиці для «The New York Times» чи есеї для «The New York Review». Я був привілейованим, і я пишаюся, що скористався привілеєм як належить.
У своїй книжці «Тягар відповідальності» ти стверджуєш, що Камю, попри все, був типовим французьким інтелектуалом; що Арон, хай хто що думає, був типовим французьким інтелектуалом; що Блюм, хоч і політик, був типовим французьким інтелектуалом. І щоразу ці заяви здаються мені трохи вимушеними. Цікаво: може, насправді ти хотів довести не те, що вони були типово французькими, а що вони були інтелектуалами, адже брали на себе відповідальність?
Про Камю, Блюма й Арона я хотів донести, що ці люди були символами Франції саме в той час, коли у французьких дискусіях їх сприймали як маргіналів — вважали, буцім вони виступають проти французьких інтересів. Я вів до думки, що всі троє були по-справжньому незалежними мислителями в той час і в тому місці, де незалежність була не на жарт небезпечним становищем, витісняла тебе на задвірки спільноти й наражала на зневагу колег-інтелектуалів.
Можливо, я вважав це вартим уваги, тому що в XX столітті є нерозкрита історія інтелектуалів, яких обставини змушували ставати осторонь чи навіть супроти їхньої спільноти рідних чи однодумців. І цю історію потрібно розповісти.
9. Банальність добра: соціал-демократ
На середину двохтисячних я був професором Нью-Йоркського університету, здобув міжнародний авторитет і мав от-от видати велику книжку про історію повоєнної Європи. А дописавши її, зрозумів — як це часто буває постфактум, — що «По війні» виявилася книжкою, чиїми читачами я хотів би бачити своїх дітей. Тепер я думаю написати ще один текст, який вони зможуть прочитати, якщо матимуть натхнення: «Локомоція» — історія поїздів.
Настав
