Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Власне, це уявлення сконструйоване з множини пластикових леґоподібних світів, зчеплених як заманеться. Перший зображував арабські та мусульманські країни як пласку цілість: натиснеш в одному місці — й передбачувано відбудеться рух в іншому. А далі чудернацьке припущення (що виказувало дрімуче незнання історії XX століття), ніби всі будуть такі приголомшені нищівними бомбардуваннями Багдада, аж негайно слухняно стануть навитяжку за сотні миль звідти. І, звісно, ще неймовірніше припущення, що ізраїльсько-палестинський конфлікт — це чергове протистояння на зразок Холодної війни, без автономних чи локальних чинників, і воно просто відображає глобальні сили й підпорядковується цим силам, якими Америка може маніпулювати як забажає.
Діалектика. Але що за ідеологія тяжіє над логікою в Америці початку XXI століття? Я маю версію: американський націоналізм.
Мені здається, американський націоналізм нікуди не зникав. Ми думаємо, що живемо у глобалізованому світі, але це тому, що мислимо економічно, а не політично. Ми не зовсім знаємо, що робити з діями, очевидно зумовленими не глобалізацією чи навіть економікою. Тут є цікавий парадокс. Сполучені Штати — найменш глобалізована з-поміж розвинених держав. Вона найменше піддається прямому впливові міжнародних комунікацій, міжнародного руху людей або й наслідків міжнародних коливань валюти й торгівлі. Хоча все це суттєво впливає на американську економіку, більшість американців не сприймає життя в міжнародному вимірі, не має звички пов’язувати свої особисті чи локальні обставини з подіями на транснаціональному рівні.
Наприклад, американці рідко мають діло з іноземною валютою і не думають, що на них впливає курс долара до інших валют. Таке провінційне бачення призводить до неминучих політичних наслідків — і для виборців, і для їхніх представників. У результаті Сполучені Штати застрягають у ланцюжку недалекоглядних міркувань, хоча й лишаються єдиною великою державою з величезним військовим впливом по всьому світові. Між внутрішньою політикою і міжнародною міццю Сполучених Штатів — провалля, небачене в жодній великій державі минулого.
Припускаю, чимало росіян і чимало китайців такі ж необізнані, якими ти описуєш американців. Різниця в тому, що сьогодні ані Росія, ані Китай не мають порівнянної з Америкою ваги в міжнародних справах. Але обидві ці країни, наскільки можна судити з відстані, доволі націоналістично налаштовані.
Як саме американський націоналізм функціонує на практиці, як він причетний до помилок на кшталт війни в Іраку? Мені здається типово націоналістичною невизначеність у тому, коли бути цинічним, а коли — наївним. Можна вкрай цинічно сприймати все, що відбувається в Парижі, аж до цькування кожного, хто вірив бодай у якісь слова президента Ширака, хоча загалом той чоловік був розсудливим і обережним, чимало його слів виявилися слушними. Водночас від Вашингтона ми приймаємо явно безглузді заяви й політичні рішення, які походять від джерел і осіб, про чию нерозумність і нерозсудливість нам відомо.
Американський націоналізм дуже тісно пов’язаний із політикою страху: згадаймо Акти про іноземців і підривну діяльність 1790-х років, нативістів-«незнайків» XIX століття, страх перед чужинцями в роки після Першої світової війни, маккартизм і зрештою тих-таки Буша з Чейні. Усе це моменти в американському суспільному дискурсі, коли ультранаціоналістична вразливість до зовнішнього впливу й зазіхань поєднувалася з готовністю паплюжити і букву, і дух Конституції.
Коли Буш сказав, що ми воюємо з терористами «там», щоб не довелося воювати з ними «тут», це був виразно американський політичний хід. Цей риторичний прийом явно не має сенсу де-небудь у Європі. Адже «там», хай то Ліван, Газа, Багдад чи Басра, — на відстані короткого перельоту від кордонів ЄС. Усе, що ти там заподієш «їм», матиме негайні наслідки для їхніх братів — мусульман, арабів, чужинців — у Гамбурзі, передмістях Парижа, Лестері чи Мілані. Іншими словами, якщо ми розв’яжемо війну між західними цінностями й ісламським фундаменталізмом, у такій знайомій і самоочевидній для американських спостерігачів манері, то ця війна не буде зручненько точитися в межах Багдада. Вона ще й самовідтвориться за тридцять кілометрів від Ейфелевої вежі. Тож уявлення про нас і них, про там і тут, визначального для американського націоналізму в його давній географічній ізоляції, зовсім немає у баченнях інших західних країн — де, звісно, є свої націоналізми, які вже не можуть набувати таких герметичних форм.
Думаю, якщо існує якийсь глобальний мотив, або принаймні спільний для західного світу, то це мотив жертовності. І люди прагнуть цієї жертовності у способи, які ще двадцять років тому здавалися б дуже дивними.
У Сполучених Штатах багато людей, які тримаються правих переконань і голосують за республіканців, почуваються жертвами з більш-менш зрозумілих причин. Може, вони, як ти кажеш, і не бачать себе у глобальній економіці, але глобалізація справді їм нашкодила: зруйнувала сільський спосіб життя. «Волмарт» перевернув лад у сільській і напівсільській Америці. В сучасній сільській місцевості людям справді живеться гірше, ніж тридцять років тому. Американці не спроможні підтримувати рівень життя, що був у їхніх батьків, і це значно відчутніше на селі, ніж у містах. Ці люди почуваються жертвами, у них є підстави так почуватися, а Республіканська партія формулює для них це відчуття. Десь утішає, кажучи, що колись вони ще стануть багатими, а десь пояснює, чому вони досі не багаті, киваючи на нав’язливий, дорогий і неефективний державний апарат, яким його буцімто будують демократи.
Провалля між тим, як хтось у Канзасі почувається жертвою, і тим, як Америка здатна демонструвати силу всьому світові, просто-таки приголомшливе. Думаю, більше ніде неможливо відтворити такий розрив.
Підозра, що еліта просто нічого не розуміє, міцно вкорінена в американський популістський ресентимент. Вона сягає щонайменше Вільяма Дженнінґса Враяна і виборів 1896 року. Тут відстань теж має значення. У Голландії можна знайти згадки, що «ті люди в Амстердамі нічого не розуміють», хоча до «тих людей» — якісь сімдесят п’ять миль. Тим часом «ті люди» у Вашингтоні, Нью-Йорку, Прінстоні чи, врешті-решт, Берклі можуть бути за кілька тисяч миль, а в культурному сенсі — за кілька тисяч світлових років від того, що вони мали б «розуміти».
Тому американський провінційний націоналізм почувається подвійно віддаленим і незрозумілим. Усе це доволі вишукано поєднується в остраху й нелюбові до Організації Об’єднаних Націй — водночас чужої, незнайомої та якимось чином дуже далекої (а саме базованої у Нью-Йорку).
Тут підходимо до дивовижної загадки: чому все це ніколи так і не
