Роздуми про двадцяте століття - Тоні Джадт
Пам’ятаю, я подумав: ти прийшов на телебачення, виступав ех cathedra проти самої ідеї міжнародного розв’язання політичних криз у критичних точках, обґрунтовував, що Америка має чинити по-своєму, бо ніхто інший на це не здатен; а коли тебе притиснули, ти кажеш: ну, взагалі-то я не знаю, про що говорю. Ось він — публічний інтелектуал, який зайняв не лише відчутну частину телеефіру, а й передовиці найвпливовіших газет англомовного світу: і він нічого не знає.
Реймон Арон вікопомно критикував покоління сартрівських інтелектуалів, які нічого не знали про речі, що їх обговорювали, — але вони бодай знали про інші речі. Такі, як Брукс, не знають буквально нічого. У ті бентежні місяці я бачив поєднання страхітливої мовчазної згоди з владою і звичайного невігластва, дурного і старорежимного, яке вдає із себе якісь міркування. За таких обставин вдалося з мінімальним спротивом протиснути злочинні політичні рішення через публічний простір.
Однак пам’ятаймо, що люди, які все-таки щось знали, просто скорилися. Маю на думці Майкла Іґнатьєва, Девіда Ремніка, Леона Візелтіра, Майкла Волцера. Замість ставити питання, вони всі поводилися так, ніби єдина функція інтелектуала — виправдовувати дії неінтелектуалів. Пригадую, я був глибоко шокований і почувався зовсім самотнім. Хоч ізоляціоністи теж не те щоби були мені до душі: свого часу я всіляко підтримував інтервенцію на Балканах, і досі вважаю, що то був правильний вибір.
Серед опонентів війни були й неокіссінджеріанці. Вони, скажімо так, виступали проти дурних учинків, бо це не в наших інтересах. Уже трохи ближче до обґрунтованої позиції, але все одно зовсім недостатньо. Замало сказати, що не варто виставляти себе ідіотами в місцях на зразок В’єтнаму чи Іраку, коли наводиш єдиний арґумент, буцімто це не в наших інтересах. Бо на цій же підставі можна так само легко заявити, що нам варто виставити себе ідіотами в місцях на зразок Чилі, адже це в наших інтересах. Не пригадую, щоб тоді було багато есеїв чи статей, у яких автори поділяли мій погляд, і вже напевно жоден із тих авторів не був американцем.
Мені здається, перші два моменти можуть бути пов’язані між собою. Тобто захист авторитарної епістемології з боку журналістів — припущення, що владці мають рацію, — може бути також самозахистом для журналістів та їхніх методів роботи. Бо що є у багатьох із цих журналістів, крім власного авторитету? І на чому цей авторитет ґрунтується, якщо не на зв’язку з владою?
Думаю, це дуже справедливе зауваження. Більшість журналістів — і це пов’язано з природою сучасної влади та комунікацій — бояться втратити статус людей із хорошими зв’язками не менше, ніж бояться помилятися. Однак думка, ніби інтелектуал мусить бачити себе привідним пасом, явно небезпечна: таку функцію вони виконували в Радянському Союзі, це Ленінова метафора про привідний пас.[57] Але ці люди боялися — певно, ти маєш рацію, — що постраждає їхній статус.
Брукс — цікавий випадок: суцільний дим в очі, ніякої компетентності. Видимість компетентності полягає в умінні щотижня поверхово коментувати будь-яку суспільну подію в такій манері, яку читачі звикли сприймати як обізнане тлумачення. Томас Фрідман, іще один видатний «експерт» сучасності, спекулює на трохи іншому уявленні про компетентність. Зверни увагу, майже в кожній колонці Фрідман згадує якусь відому особу, з якою розмовляв. Він унаочнює думку, що твою компетентність визначають твої контакти. Як сказав мені король Абдулла, як обмовилася колишня дружина заступника міністра інформації Південної Кореї на вечері, де я був присутній, тощо. Не так важливо, про кого йдеться. Головне показати, що маєш доступ до чогось особливого.
У випадку Фрідмана доступ до інформації дуже ретельно конвертується у прийнятний компроміс стосовно будь-якого політичного питання. Фрідманова позиція щодо війни в Іраку була ницою. Він не просто побіг туди, куди всі побігли, а навіть, невдало повороживши на кавовій гущі, трохи зашвидко рвонув у антифранцузький, анти-європейський бік. Саме він заявив у своїй колонці, що Францію треба вилучити з Ради Безпеки ООН, бо та мала нахабство суперечити Сполученим Штатам у такому важливому питанні.
Журналісти-розслідувачі, як-от Марк Даннер чи Сімур Герш із «The New Yorker», слідували іншій традиції. Єдине їхнє завдання — з’ясувати, який бруд ховається під лискучою поверхнею політичних рішень і заяв. Аби показати, що відбувалося в першій декаді цього століття, усю основну роботу виконали не інтелектуали, не популярні журналісти і, звісно, не оглядачі, а саме ті, хто порпається в бруді: хай то стосується зброї масового знищення, брехні про ядерний матеріал в Іраку чи тортур.
Крайній випадок протилежного — Джудіт Міллер, яка «героїчно» легітимізувала заяву про іракську зброю масового знищення, хоча інформатор, Ахмад Чалабі, не лише очевидно був особисто зацікавлений у зміні режиму в Іраку, а й потім виявився агентом іранських таємних служб.
Востаннє я бачив Джуді Міллер на такій собі вечері-дискусії в лонг-айлендському Гемптонсі десь у середині 2002 року. Там були Джордж Сорос, знані журналісти, ще кілька публічних осіб. Я говорив про Ірак, тоді ще тільки починалася підготовка до війни. Джуді Міллер украй презирливо й категорично вказала мені на місце. Вона була експерткою, а я — лише балакучим науковцем. Оскільки щойно Джордж Сорос сказав приблизно те саме, що і я, нападка саме на мене була особливо промовистою. Але ж не годиться в Гемптонсі кидатись на Джорджа Сороса: невідомо, коли тобі знадобляться гроші! Тоді розмова перейшла на особистості, я спробував відповісти, кілька людей підвелися і сказали щось на кшталт: «Ти хто такий, щоб не погоджуватися з Джудіт Міллер?». Вона має авторитет, джерела-інсайдери, вона в курсі. Повторилася згадана вище розмова у Чарлі Роуза — хіба що не так стримано, адже без мікрофонів.
Єдина людина, яка підійшла до мене після тієї гемптонської вечері і сказала, що я маю рацію, а Міллер загрозливо помиляється, — Жан-Марі Ґеєнно, голова миротворчого департаменту ООН. Його слова: «Запевняю вас, усе, що ви сказали, —
