Велика історія України - Микола Голубець

Володимир Василькович

В рівній мірі, як Лев був невідродним сином енергійного Данила, син другого Романовича Володимир Василькович, теж не відбіг від свого батька. Спокійний, лагідний, хоч завзятий, більш зацікавлений культурними справами й позагробовим життям, аніж політикою, ховався в тіни Льва, як колись його батько не вихилявся зпоза тіни Данила. Таким уже вдався з роду, а крім того тяжко хворів. У нього був рак долішньої щоки.

Літописець, що відноситься до Володимира Васильковича з особливою прихильністю, малює нам його як великого покров цителя освіти й мистецтва, що не тільки підтримував культурний рух того часу, але й сам писав та ілюмінував богослужебні книги.

«Він вмів ясно говорити про книжні справи, був книжник і великий фільософ, якого не було перед ним у цілій землі й по ньому не буде. Він розумів минуле й передбачував майбутнє, а при тому був зручний ловець, відважний, але тихий і смирний, незлобний; щириїй, нехапчивий, ненавидів брехні й злодійства, не пив від молодих літ, любив усіх а головно своїх братів, а присяги беріг з усією щирістю й правдою».

«Був високий, ростом, широкий у плечах, гарний з обличчя, волосся мав русяве, кучеряве, а бороду стриг. Руки і ноги мав гарні, але спідню губу мав грубу й говорив грубо».

Покорення ятвягів

Мабуть одиноким воєнно-політичним досягненням Володимира Васильковича було остаточне приборкання ятвягів, доконане ним разом із Львом Даниловичем. В 1273-4 рр. ятвяги були вже цілком розбиті й приборкані, а в 1279 р. звернулися до Володимира за… хлібом: «Господине, княже Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючися на Бога і на твоє здоровля. Не помори нас, а перекорми, пішли до нас збіжжя на продаж, а ми дамо тобі радо все, чого тільки захочеш: воску, білиць, бобрів, чорних кун та срібла».

Володимир зжалівся над ятвягами, післав їм збіжжя, човнами на Буг і Нарву, але по дорозі напали на транспорт поляки й розграбили. З того приводу прийшло до війни поміж Володимиром і мазовецьким князем Конрадом Земовитовичем, але про ятвягів уже з того часу не чуємо. Стиснуті в українсько-польсько-німецькому трикутнику вони пропали остаточно з політичної арени.

Остання воля Володимира

Володимир, хоч і любив своїх братів, то до Льва Даниловича відносився з особливим упередженням. Колиж прийшов йому час готуватися на смерть, він завіщав «всю свою землю і престольний город Володимир» Мстиславові Даниловичеві. Жінці завіщав город Кобринь з дооколичними селами. Львові ні його синові не дав нічого «за гордість». Щоби запевнитися перед можливими зазіханнями Льва на його спадщину, Володимир покликав на свідків свого завіщання татарських ханів Телебугу й Аглуя, що справді подбали про те, щоби Волинь не виховзнулася з рук нездарного Мстислава й не обєдналася в руках талановитого й енергійного Льва.

Помер Володимир Василькович 10 жовтня 1289 р. й «плакали, по ньому всі володимирці, чоловіки, жінки й діти». Плакали не тільки бояри, а й прості, не тільки свої, але й чужинці - «німці, сурожці й новгородці, а жиди плакали так, як по упадку Єрусалиму вели їх у вавилонську неволю».

Мстислав Данилович

Наслідник Володимира Васильковича на володимирському престолі не позначив себе нічим на картах історії. Правда, литовські князі відступили Мстиславові добровільно Волковийськ, аби він тільки «тримав з ними мир», а Конрад мазовецький здобув собі при помочі Мстислава Сандомирщину, але тут діяли не особисті прикмети того князя, але та сила й повага, яку давало йому волинське наслідство. А хоч як прихильно відносився до Мстислава Даниловича літописець, то міг тільки підкреслити, що він «світився правдолюбєм» у відношенні до братів, бояр і простих людей, та що збудував каплицю над гробом своєї бабки у Володимирі й оборонну вежу в Чорторийську.

Смерть Даниловичів

Про останні роки життя Льва Даниловича не знаємо нічого певного таксамо, як не маємо докладної дати його смерти. В хроніці міста Львова Вартоломея Зіморовича з половини XVII ст. говориться, що Лев став під кінець життя «смирний, мов ягня», постригся в черці й тихо закінчив своє бурхливе життя. Поховали його василіянські черці в чернечій одежі, без усякої виставности, «а місця його спочинку не знають українці й дотепер». З оповідання Зіморовича виходилоб, що Лев помер і був похований у Львові, де більше всього перебував, але збереглася теж традиція про те, що Лев постригся в спаському монастирі під Старим Самбором, тут помер і тут його поховали, а відтак перенесли до монастирської гробниці в Лаврові. Дату смерти князя Льва усталено, з деякою правдоподібністю, на 1301 рік.

Наприкінці галицько-волинського літопису маємо доволі підхлібну, але не зовсім повну характеристику Льва, мовляв «був Лев князь мудрий, хоробрий і кріпкий на війни; велику відвагу показав у багатьох війнах».

Про останні роки Мстислава Даниловича та про його наслідників знаємо ще менше. У 80-их рр. XIII ст. він мав уже дорослого сина Данила, але що з ним сталося, не знаємо. З 1376 р. збереглася записка на рукописному євангелію, що якийсь князь Юрій «син Данила холмського надав чотири села холмській катедрі» але нема певности, що цей князь був справді внуком Мстислава Даниловича.

Король Юрій Львович

Із щасливо збреженої печатки Юрія Львовича переконуємося, що по смерти Льва й Мстислава Даниловичів, усі галицько-волинські землі опинилися в руках того князя, що титулує себе «королем Руси й князем Володимирії». Столицю держави переніс Юрій до Володимира.

З важніших подій того часу знаємо про вінчання Юрія Львовича з Евфемією дочкою куявського князя Казимира, сестрою пізнішого польського короля Володислава Локетка. В 1302 р. бачимо українські союзні війська з Локетком на Сандомирщині; тогож року краківські й сандомирські можновладці відвойовують від Галицько-Волинської Держави Люблинщину.

Крім союзу з Локетком, що перетривав самого Юрія Львовича, ввійшла Галицько-волинська Держава в союз з хрестоносцями, проти Литви.

На час володіння Юрія Львовича припадає теж многоважна подія утворення галицько-волинської митрополії около 1303 р. Він теж відноновив звязки з римським папою і переговорював з ним про унію. При тій нагоді дістав від папи корону й королівський титул, але на цьому й закінчилася його уніоністична спроба, що не мала, мабуть потрібного грунту для свого розвитку й закріплення.

Польський історик Длугош усталює дату смерти Юрія Львовича на 1308 рік, при чому наводить його характеристику: «Був він муж мудрий, ласкавий і для духовенства щедрий; за його влади тішилася українська земля миром і славилася багатством». В «житію» першого галицько-волинського митрополита Петра,