Велика історія України - Микола Голубець

«Це була замітна особистість - каже Томашівський - але іншого покрою, аніж батько й дядько. Його енергія була злучена з пристрасною вдачею, політична амбіція переходила в безоглядність, лицарськість з нахилом до воєнної наживи. Але при всьому тому, Леїв мав великий воєнний і політичний талант».

Смерть Войшелка

Коли син литовського князя Мендовга Войшелк, покняживши в своїх білоруських волостях (1264-1267) пішов спасати душу в монастир, а свої землі передав Шварнові Даниловичеві, Лев запалав гнівом і жадобою відплати.

«Під той час - оповідає літописець - прислав Лев до Василька посла з такими словами: «Хотів би я зійтися з тобою, аби притім був і Вой-шелк». Василько післав по Войшелка на страсному тижні, кажучи таке: «Прислав до мене Лев, аби ми разом зїхалися, а ти не бійся нічого». Войшелк боявся Льва і не хотів їхати, але на Василькову поруку приїхав у світлий тиждень до Володимира й пристанув у манастирі св. Михайла Великого. Німець Мархолд запросив до себе всіх князів - Василька, Льва і Войшелка на обід. Почали пити й веселитися. Напившися, поїхав Василько додому спати, а Войшелк вернувся до манастиря. Сюди приїхав за ним Лев і почав говорити Войшелкові: «Куме, напиймося по чаші вина!» Й почали пити. А діявол, що ніколи не хоче добра людському родові, вложив у серце Львові, щоби він убив Войшелка з зависти за литовську землю, що її дістав брат Шварно, а не він»…

Злочин доконаний Львом з надуми чи на підпитку, остався такій злочином і грубим політичним промахом. Вигляди на тривке приєдінання білоруських земель до Галицько-Волинської Держави пропали. Сам Шварно «княжив літ небагато» (1267-1269) а по його смерти Загорнув Войшелкові волости великий князь Литви Тройден. Він зіаприязнився зразу з Львом Даниловичем проти Володимира Васильковича, але згодом почав ворогувати з обома. Знаємо, що Лев кількакратно воював Литву, чи то сам чи напускаючи на неї татар (1273,1275, 1277). Але поза остаточним приборканням ятвягів, що його перевів Лев спільно з Володимиром Васильковичем, не досяг він більших успіхів на Литві.

Краківський престіл і Люблинська земля

По смерти Болєслава, останнього з краківської лінії роду Казимира Справедливюго, сягнув по краківський престіл Лев Данилович. А коли польські вельможі обрали собі князем Лєшка Чорного з мазовецької лінії, Лев пішов з ханом Ногаєм, Васильком і Мстиславом на Польщу.

Виправа Льва Даниловича по краківську корону не вдалася. Українсько-татарсіькі війська розбрилися загонами по Польщі, а перемога Лєщка Чоргіюго під Госліцами примусила Льва завернути до дому з великими витратами й «неславою».

Відтепер, аж до смерти Лєшка (1283) не втихає польсько-українська війна, Лєшко раз-у-раз нападає, грабить і вирізує пограничні українські міста й села (Переворськ, Щекарів, села над р. Кроєною), а Лев з свого боку відплачує йому подібними походами; улаштовує їх сам, або з татарами спільно. Татари, хоч і «союзники» Льва, скільки разів проходять українськими землями на Польщу, пліндрують їх і граблять, як колись половці, помагаючи претендентам на київський стіл, грабили землі Придніпрівя.

Так було під час походу татар на Польщу в 1286 р. Йдучи попри Володимир, татари «чинили велике насилля в городі й пограбили незлічиму силу товару й коней, а залишивши частину свого війська на прожиток, зробили пустою всю Володимирську землю». Подібне діялося під Львовом, де простояли татари два тижні: «Стояли на Львовій землі, кормилися не воюючи, але з городу не давали вийти по харчі. А хто тільки виїхав з міста, того вбивали або забірали в неволю, а декого обдирали й пускали нагого; люди вмірали з холоду, бо зима була люта».

Смерть Лєшка розкрила перед Львом нові вигляди на завоювання Люблинщини. Зразу виправляє на Люблин свого сина Юрія, а коли він вернувся з нічним, Лев пішов сам і прилучив Люблинщину до своїх волостей.

Був це, як зауважує Грушевський, останній акт переваги України над Польщею, остання успішна спроба української експанзії на захід.

Рівночасно з захопленням Люблинщини, що пробула під українською владою до 1302 р., Лев устряв у боротьбу за краківський стіл, підтримуючи кандидатуру Болєслава Земовитовича. В 1289 р. бачимо війська Льва під Краковом, а по безуспішній його облозі на Шлеську, відкіля вернувся Лев з величезною воєнною добичю. При нагоді того походу заключіив Лев союз з королем Вячеславом чеським, що йому за невтручання в справи Люблинщини обіцяв помагати при стараннях за краківський престіл.

Здобутки на Закарпаттю

Вміраючи залишив Данило своїм наслідникам приязні звязки з Угорщиною. Угорський король Стефан, поміж своїми союзниками вичисляв і «зятя нашого Льва, руського князя, брата його Мстислава та Володимира, сина Василька, князів руських». Але Лев недовго витримав у приязних взаєминах з мадярами. Десь наприкінці 70-их рр. військо Льва пішло походом далеко поза Карпати й понищило землі верхньої Тиси. Тоді то приєднав Лев до своїх волостей частину українського Закарпаття. В грамоті з 1299 р. наджупан берегської столиці Григорій титулується «урядником Льва, князя українського». Як широко простягалася і як довго тривала українська влада на Закарпаттю не знаємо певно. Ще в 1320 р. належав до українських князів неозначений ближче замок «Маск».

Звязки з татарами

В протилежності до політики свого батька й усупереч громадській опінії, Лев Данилович підтримував дружні звязки з татарами. Користувався заєдно їхньою підмогою і разом з ними ходив походами на Литву (1277), Угорщину (1285) та Польщу (1286). Правда Золота Орда, знеможена внутрішніми міжусобицями не була вже така грізна, як колись, хоч давалася в знаки так своїм «союзникам» як і ворогам, коли вже про колишню її загрозу цілій Европі не було мови. Тому «зверхности» татарського ватажка Ногая над українськими князями не спід розуміти дослівно. Підчеркувана літописцем «татарська неволя» князів, обмежувалася тепер більше до форми, до того церемоніяльного івиходження назустріч татарам «з напитками й дарунками», а самої істоти залежности не охоплювала. Навіть тоді, як татари закликали українських князів до походу на їхніх сусідів, робили це дуже оглядно і старалися підкреслити, що похід відбувається в інтересі самих таки українських князів. Так прим. коли Ногай шле військо на Литву, то до українських князів переказує: «Ви все жалуєтеся передімною на Литву, тому посилаю військо з воєводою Мамшієм - підіть собі з ним на своїх ворогів». Так само не платили українські князі татарам постійної данині, як це робили князі Поволжа. В цілому «татарська неволя» була радше союзом і не