Велика історія України - Микола Голубець
Дружина
Варяжські князі прийшли до нас не самі, а з військовими відділами, з яких потворилися їх прибічні дружини. Молодші дружинники були войовниками, старші бували княжими дорадниками й урядовцями. Це пізніші бояри. З часом національний склад княжих дружин ставав чимраз то більше різношерстий. Крім варягів находилися в княжих дружинах представники всіх східніх і західніх національностий, але чим далі, тим більше набіралося в дружинах людий місцевого походження.
Військова сила
В разі воєнної потреби збірав князь народнє ополчення, т. зв. «вої», що ділилися після десяточного ладу на тисячки (полки), сотні й десятки з тисяцькими, соцькими й десяцькими на чолі. На випадок, коли князь не приймав особистої участи в воєнному поході, на чолі війська ставав воєвода. Військовими командантами й світськими начальниками міст були посадники.
Княжий двір
Крім дружини, як військової охорони князя й так би сказати його генерального штабу, збірається довкола князя гурт людий з чим далі тим точніше окресленими повинностями. На чолі княжого двора стояв дворський або дворецький, з часом виступає печатник, тобто начальник княжої канцелярії, та покладник (спальник) завідуючий княжим помешканням. Господарством правили ключники або тивуни. До посилок і доручень служили биричі, дітські та отроки з поміж молодих, рядових дружинників.
Первісне обєднував князь у своїх руках найвищу військову, адміністративну й судову владу, але з ускладненням політично-громадського життя, він мусів себе виручувати довіреними людьми, що й утворили згодом ріжношерсту клясу княжих урядовців.
Суспільні кляси
Поза княжими дружинниками й урядовцями т. зв. «княжими людьми» громадянство старої України починало щойно оформлюватися в суспільні кляси. В основі існувала тільки різка ріжниця поміж вільними людьми й невільниками, але в межах тих категорій людий клясові ріжниці були розмірно пливкі й легкі до переступлення. Верхівку громадянства творили великі землевласники й капіталісти. Перші, це були земські бояри, другі це купці й промисловці, тобто родова аристократія й міщанський патріціят. В противенстві до бояр, званих літописцями «лучші люде», «больші люде», «нарочиті мужі» та міщан-капіталістів, званих «старцями градськими» стояли селяни «смерди» й міщани, тобто «прості люди» або «гражани». Одні й другі були вільні люди й, при сприяючих умовах, могли стати земськими боярами чи міськими патриціями. Залежно від проворности й щастя в життю. Так чи інакше вони приймали участь у вічу й мали однакові права з боярами. Різнила їх тільки маєткова спроможність. Правда, так малоземельних селян, як і дрібних купців і ремісників використовували їх маєтково сильніші співгромадяни. Але їх положення, всеж таки не було безнадійне. Як люди вільні, розпоряжали собою й своїм майном. Куди гірше зате жилося т. зв. «закупам», тобто людям без майна й варстату праці, що жили на чужій землі, працювали за прожиток чи умовлену пайку збору. Найгірше жилося на старій Україні невільникам, тобто «рабам», або «холопам». Вони рекрутувалися з воєнних бранців а то й «закупів», що не могучи платити ні відробити лихварських боргів, попадали в неволю. Вони не мали ніяких громадянських ні особистих прав. Ними торгували, як товаром, а за вбивство холопа не було ніякої кари крім… повернення власникові вартости вбитої «штуки».
Право
З приняттям христіянства, уступило староукраїнське, звичаєве право законоправним мірам, запозиченим з Візантії. У першу чергу виявилися вони в т. зв. «Церковних Уставах» Володимира Великого й Ярослава Мудрого. Довше, аніж в церковному законодавстві утрималося староукраїнське право в світському. Збірники українських законів, появляються вже в XI сторіччі. Славна «Руська Правда», збереглася до нас в кількох редакціях, приписуваних зчерги Ярославові Мудрому, Ізяславові Ярославовичеві й Володимирові Мономахові. Самих.списків тих різних редакцій Руської Правди, найдено біля сорока; це свідчить про широке пристосування тих приписів цивільного, карного й процесового права. Усталено у них кари за нарушення обовязуючого права та злочини. Кари за душогубство були двоякі - грошева кара в користь князя т. зв. «вира» й відшкодування за вбитого для рідні, т. зв. «головництво». Смертної кари за душогубство не було. Заведена при Володимирові Великому, вона не втрималася. Зате існувало право помсти родини вбитого над душогубцем. Тілесні кари існували тільки для холопів; вільних людей вони не торкалися. Про розвинене почуття чести в староукраїнському громадянстві свідчать високі кари за образу. Позатим Руська Правда нормувала справи позички й кредиту, купна й продажі та власносте й спадщини. Особливу увагу зверталося в ній на приборкання лихви, що її завели головно жиди.
Судівництво
Суди старої України ділилися на громадські, княжі, церковні й землевласницькі, або домініяльні. Найстарші були й найдовше протривали громадські суди, зложені з сільських старшин у поменчих справах, а з представників довколичних сіл у важніших. Від громадських судів можна було відкликуватися до княжих. В них засідали самі князі, або їх відпоручники з цілим штабом урядовців, як «ябетник» - прокуратор, «метальник» - писар, «істці» - слідчі. У «винаході.права», тобто в судовому поступованню приймали участь і представники громадянства - «старці» з дорадним голосом. В неприявности князя проводив судові, як його заступник - «посадник» або «тивун». Для вирішування цивільних справ, як поділ спадщини, межеві спори й т. п. князь висилав своїх «отроків» або «дітських». Домініяльний суд належав уповні до землевласника й простягався на його холопів, а також на його наймитів та «закупів». В справи поміж холопом і «господином» не вмішувався ніхто, але наймити й закупи мали право відклику до князя. Церковні суди, митрополичі й владичі, обіймали справи звязані з релігією, церковними маєтностями й простягалися на т. зв. «церковних людей».
Процес
В противенстві до сучасної організації судівництва, староукраїнське судове поступовання мало більш приватно-особистий характер. Слідство («гонення сліду») й збірання доказів (свідків) провадив не суд, а сама покривджена сторона. Коли слід завів покривдженого на територію якоїсь громади, вона
