ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

Український правопис, як правопис слов’янський, веде свій початок від глибокої давнини. Давні слов’янські племена, що від них походить український народ, знали письмо від найдавнішого часу. Кияни, стоючи в центрі східнослов’янського державного життя, вміли писати вже певне десь у віці IX по Христі, коли не давніше, див. вище розділ IV. І в IX віці це східнослов’янське письмо мусило бути вже добре розвиненим, коли того віку появився навіть переклад Євангелії та Псалтиря з мови грецької на мову "руську"; маю на увазі той факт, що коли в році 860 чи 861 прибув до Херсонесу Св. Костянтин-Філософ, то він (як свідчить про це "Життя Костянтина", пам’ятка X віку) "обрЂтъ же тою евангєліє и Псалтырь, роуськыми письмены писано, и чловЂка обрЂтъ, глаголюща тою бєсЂдою, и бесЂдовавъ съ нимъ, и силу рЂчи приимъ, свои бесЂдЂ прикладая рдзличьная письмена гласная и съгласьная, и, къ Богоу молитвоу творя, въскорЂ начя чєсти и съказати. И мънози ся ємоу дивляхоу, бога хвалящє", цебто Костянтин "знайшов тут (у Херсоні) Євангелію та Псалтиря, написані руськими письменами (мовою), знайшов і чоловіка, що говорив тією ж мовою, і розмовляв з ним; а навчившися (від нього) наголосу (вимови), прикладав (рівняв) до своєї мови (для ліпшого вивчення київської вимови) різні звуки голосні та приголосні; помолившися Богові, скоро почав читати й говорити (по-київському). І многі дивувалися йому й хвалили Бога".* Що це було за руське письмо, наука остаточно ще не встановила, але певним є те, що письмо таке було.

Коли пізніше, влітку 988 року, наступило офіційне вже хрещення киян, то в той час прийнято потрібні богослужбові книжки з Болгарії, прийнято й болгарський правопис, що його упорядкували Костянтинин (|869) і Мефодій (f885) та їхні учні. Запозичений з Болгарії правопис міцно запанував у нас і держався, — звичайно, зі змінами — аж до нового часу. А це сталося тому, що від самого початку нашої церкви заведено в нас свою власну церковну вимову, так що кирило-мефодіївські букви в нас в Україні відразу більш-менш пристосовано до місцевих умов та потреб, наприклад, Ђ читано за і, е за е, и за и, ґ за г і т. д.; допомагав і наголос — його ставлено по-українському.**

* Докладніше про це див. у моїй праці "Костянтин і Мефодій: їх життя та діяльність". Варшава, 1927 р., с. 126-127. Див. іще в моїй монографії "Повстання азбуки й літературної мови в слов’ян". 1938 р., с. 68-79.

** Докладніше про це див. мою працю "Українська вимова богослужбового тексту в XVII віці". Варшава, "Елпіс", 1926 р., кн. 1: "Українська церковна вимова". Холм, 1942 р.

Стара церковна азбука хоч і не зовсім відповідала місцевим потребам, проте давала можність, міняючи відповідно вимову, пристосовувати її до українських умов. Як тепер різні народи читають по-різному написане, наприклад, латинською мовою, так у давнину по-різному читали свій богослужбовий текст народи слов’янські. Від тієї найдавнішої доби донесли ми, з малими змінами, цілу нашу теперішню азбуку, а між її буквами й значки ї, є.

Мова, як організм живий, невпинно росла й змінювалася, тоді як правопис лишався незмінним. А це досить скоро витворило разячу між ними незгідність, особливо через те, що кожна слов’янська Церква відповідно дбала про більше наближення церковної мови до розуміння народу. Частина давніх звуків з часом зовсім відмінилася, а між тим їхні букви ще лишалися на письмі, наприклад, юс великий, юс малий, ъ, ь, и, s (зіло). Потрібно було робити правописну реформу, бо цього вимагало живе життя, і таку реформу й зробив перший митрополит Тирновський Євфимій у Болгарії, в половині XIV віку. І хоч реформа Євфимія була пристосована до своїх місцевих болгарських умов, проте вона викликала до себе велику повагу й поза Болгарією, й її прийнято в усіх народів, що вживали тоді кирилівського письма. Під кінець XIV віку цей Євфиміїв правопис прийшов і в Україну, де його залюбки прийнято, і він міцно закорінився в нас аж до початку XVII сторіччя, а почасти — аж до віку XIX-го. Але цей новий Євфиміїв правопис був для нас більш невідповідний, як правопис Костянтинів: тоді як останній до певної міри дбав про всеслов’янські потреби, правопис Євфимія був місцевий, болгарський. Штучно пристосований до українського письменства, новий правопис заглушував нам свої рідні ознаки. Наприклад, цей правопис наказав писати ь замість ъ в кінці слова,*

* З того часу давня форма й вимова для грецького слова аминъ перетворилася хибно в нову: аминь, з м’яким н в кінці слова.

вживав таких форм, як твоа, всеа, святаа і т. ін., вживав юс великий замість ъ, я, о й т. п., ставив значки наголосу (зазначки) на початку й кінці слова. От через що, скажемо, в Пересопницькій Євангелії 1556 року під її штучним Євфиміївським правописом часом так трудно видобути українську форму, наприклад, хоча б у таких написах: створілъ, вышолъ, пришолъ, за нимъ, іакъ, женъ, животъ, доконалъ, оуздровилъ, смЂати, великаа, нЂкотораа й т. ін. Через правопис Євфимія ми змінили давню форму ъі, цебто ъ й і на нову ы, цебто ь й і.

Євфиміїв правопис викликав в Україні велику правописну замішанину*.

* Див. мою працю "Слово про Ігорів похід", 1949 р., с. 59-63.

Брак доброго сталого правопису особливо відчувся в Україні з половини XVI віку, коли тут повстають білі організовані школи. А під кінець цього віку, коли в Україні працюють вже й друкарні, чужий нам правопис Євфимія потроху губить у нас неживі свої риси й помалу витворюється новий