ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ - Іван Іванович Огієнко

Є письменники, що з природи не можуть ясно писати, наприклад, Т. Осьмачка, хоча б його "Поет" 1948 р., або Юрій Косач. Ю. Косач у своїй повісті "Еней" (1947 р.) на с. 37 сам підіймає це питання: "І читають сучасного автора, який не підлабузнюється до рівня юрби, й теж пхинькають: "Не розуміємо". Чорт із ними, мої панове, нехай не розуміють... Начхать на всіх критиків, на рецензентів, на нерозуміючу юрбу!" Це запросте вирішення дуже важливої справи, бо письменник — це той же вчитель, і мусить навчати так, щоб учні таки розуміли. Інакше користи з писань не буде жодної, бо й читачі можуть "начхать" на темностильного письменника. Так само ясний стиль мусить бути і в мові науковій, щоб читач легко розумів автора, без більшого напруження.

9. Взагалі треба всіма силами дбати про те, що зветься культура літературної мови, якою я розумію все те, про що розповідаю в цьому розділі під 1-12. У своєму розвої наша нова літературна мова довго не відповідала культурним засадам її, часом сильно впадаючи в простонародність. І тільки перший П. Куліш свідомо й виразно став дбати про культуру слова. Але пізніше, дружними зусиллями всіх наших письменників, і великих, і малих, культура нашого слова сильно й невпинно зростала. Письменники стали пильно дбати не тільки про чисту добірну мову, але й про мальовничість її форми: про добірні епітети як прикметникові, так і прислівникові, про мальовничі зложені слова, про багатство словника й т. ін., і з часом усе це помітно зростає на силі. А року 1931-го в Києві вийшов уже збірник "Культура українського слова" як переломовий етап до зовсім нової доби розвою нашої літературної мови.

10. Одною з головних ознак української мови взагалі, а літературної зокрема, є її багата фразеологія. Фразеологією звуться вирази, притаманні якійсь мові, й звичайно неповторні в мові іншій. Українець каже: знизав плечима, зажмурив очі, закопилила губи, — це все вирази, питомі тільки нашій мові, і в мові іншій неповторні. Такі вирази звуться ще ідіомами.

Ідіомів в українській мові надзвичайно багато. Можна сказати, вона ними переповнена, і письменник, добрий знавець мови, вживає їх у своїй мові повними пригорщами. Добірна національна фразеологія — душа кожної мови, сильно її красить і збагачує. Уже в творах Т. Шевченка чиста українська фразеологія, але значно сильніша вона в П. Куліша. І з бігом часу наші письменники все більше й більше зростали на чистій українській фразеології, й сьогодні вона стала окрасою багатства й культури літературної мови.

Такі письменники як Максим Рильський, Іван Багряний (наприклад, у "Тигроловах" 1946 р.) і ін. явно дбають про чистоту української фразеології. Або, скажемо, в мові роману "Переяславська Рада" 1948 р. Натана Рибака українська фразеологія багата й бездоганна*.

11. Взагалі за останнього часу сильно зросла правильність нашої літературної мови, цебто змаліли її суперечности з граматикою й докладним значенням слова. Знання основ літературної мови скрізь поширилось, бо мова наша стала предметом вивчення по школах.

Правильності мови сильно перешкоджає невсталеність синонімики її. Синонімами звуться слова близького значення, але які відрізнюються певними відтінками. Наприклад, милосердя— це прощення провин, а милість— співчуття до людини в клопоті; радість — внутрішнє задоволення, веселість— зовнішнє; сум— від горя, скучно— від безділля, й сила силенна т. п. Синоніміка часом відбивається й на побудові речення, наприклад, довір’я до того, що кажемо, висловлюємо через що, а недовір’я через ніби, тому різне значення мають речення: Кажуть, що все подорожчає, й Кажуть, ніби все подорожчає. *

* Про походження фразеології й її історичний розвій див. мою працю "Українська літературна мова", ч. 1: Правопис і основи української літературної мови, а також ч. 3: Фразеологічний словник української мови.

** Багато синонімів я вияснюю в своєму фразеологічному словнику 1950 р.

Синоніми треба не тільки знати, але головно відчувати — природному українцеві часто тільки чуття вказує, де якого слова вжити, пор., наприклад, значення слів: балакати (неповажно, про що-будь), говорити (про поточне життя, розповідати), бесідувати (про поважні чи святі справи). Кажемо: налий молока, але: насип борщу; дощ іде (а не падає) і т. ін. Або такі слова ходження: іти, швендяти, плентатись, волочитись, плестись, бігти, гнати, дребенути, тупцяти, податись, чимчикувати і т. ін., — такі слова треба вміти вжити кожне якраз на своєму місці.

Кожна культурна літературна мова завжди дбає про розвій своїх синонімів та пильнує надавати їм усталеного змісту. Кожен народ звичайно має добрі словники своїх синонімів, словники загальноприступні, щоб знання синонімів легко ширилося в письменній мові. Дуже багато синонімів вияснено в академічному "Російсько-українському словникові", що виходив з 1924 р., але Словник цей мало поширений, бо совєтська влада заборонила його. Немало синонімів вияснено і в Словнику за редакцією Б. Грінченка 1908-1909 років.

Київська Академія наук від довгого часу працює над укладанням синонімічного словника і тепер заповіла, що незабаром його випустить. Поруч з словником фразеологічним словник синонімічний сильно повищує культуру мови, бо треба глибоко знати мову, щоб справді належно вживати синоніми. Скажемо, в нашій мові на означення говорити, іти, бити, їсти і т. ін. маємо довгі десятки синонімів, і кожного з них треба вживати на своєму місці.

12. У своєму культурному розвоєві наша літературна мова виразно стала обличчям на Европу. На Сході нам тісно: там нема нам науки, нема нам вільного життя, нема нам розвою, — тільки звернувшися до Заходу, зможемо невпинно побільшувати всю свою культуру, а також культуру свого рідного слова, культуру наших власних творів і в формі, і в змісті. Учитися треба й варто тільки від культурно сильнішого, а такого вчителя на Сході ми не знайдемо. Про це рішуче й ясно давно вже навчали кращі представники нашого народу. Тяжкі багатовікові кайдани наших східних учителів таки викували нам крицеве слово, але не дали йому вільнолюбних орлиних крил, — їх ми зможемо знайти тільки на Заході!