Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Зрештою на початку вересня Кучма мусив подати у відставку. 21 вересня Верховна Рада постановила задовольнити його прохання й увільнити від обов’язків прем’єр-міністра згідно з поданою заявою; висловити недовіру Кабінету Міністрів загалом; просити президента сформувати уряд і внести на розгляд Верховної Ради пропозиції кандидатур на членів Кабінету Міністрів, які підлягають затвердженню парламентом37. Наступною постановою Верховна Рада доручила «уряду України в нинішньому складі виконувати свої функції до формування нового складу Кабінету Міністрів України»38. А 24 вересня Верховна Рада ухвалила закон, яким скасувала свою постанову від 17 червня про референдум, і призначила на 27 березня 1994 року вибори народних депутатів, на 26 червня того року — вибори президента39.

Утім Кравчук так і не вніс на розгляд Верховної Ради пропозиції кандидатур прем’єр-міністра й інших членів Кабінету Міністрів, які, згідно з чинною тоді редакцією Конституції40, підлягали затвердженню парламентом (міністри закордонних справ, оборони, фінансів, юстиції, внутрішніх справ). 22 вересня Кравчук поклав виконання обов’язків прем’єр-міністра на Звягільського41, і той працював у статусі в.о. прем’єра майже дев’ять місяців.

Отже, «бенефіціаром» шахтарського страйку в червні 1993 року був «донецький клан», із яким Кравчук досяг компромісу за рахунок Кучми. Так само «донецький клан» був «бенефіціаром» дострокових парламентських виборів, які відбулися 27 березня 1994 року. 16 червня, за десять днів до президентських виборів, новообрана Верховна Рада на пропозицію Кравчука затвердила прем’єр-міністром Віталія Масола42, видатного представника старшого покоління «донецьких». З липня 1963 року Масол керував Новокраматорським машинобудівним заводом на Донеччині, з вересня 1972 року він перший заступник голови Держплану УРСР, із січня 1979-го — заступник голови Ради Міністрів УРСР й одночасно голова Держплану УРСР, з липня 1987-го по жовтень 1990-го очолював Раду Міністрів УРСР, пішов у відставку внаслідок Студентської революції на граніті.

У новому уряді Масола посада віцепрем’єра дісталася уродженцю Донецька, колишньому генеральному директору виробничого об’єднання «Жовтеньвугілля» Анатолію Дюбі. Його було призначено указом Кравчука 6 липня43, і відповідав він за питання паливно-­енергетичного комплексу, металургії та хімічної промисловості.

«Донецькі» отримали від Кравчука все, що з нього можна було мати, тож у них не було якогось особливого інтересу в тому, щоб поміняти його на Кучму на посаді президента. Навпаки, у них були серйозні підстави побоюватися помсти з боку Кучми в разі його перемоги. І ці очікування справдилися. Зокрема, Звягільський з листопада 1994-го по березень 1997-го мусив переховуватися в Ізраїлі, хоча був народним депутатом України і мав депутатську недоторканність. Так само «донецьким» неважко було передбачити бажання Кучми-президента переформатувати уряд під себе. Справді, на початку березня 1995 року Масол мусив подати у відставку, а через чотири місяці втратив посаду і Дюба.

Однак усі ці логічні міркування перекреслюють результати виборів. 26 червня 1994 року в першому турі президентських виборів Донеччина й Луганщина дали Кучмі найбільшу підтримку серед усіх областей — 54,8 % і 54,5 % відповідно. Вищий рівень його підтримки продемонстрували тільки АР Крим і Севастополь — 83,3 % і 83,1 % відповідно. У другому турі 10 липня Кучма здобув найвищі результати в Севастополі (92 %), АР Крим (89,7 %), Луганській (88 %) і Донецькій (79 %) областях. Саме величезна перевага Кучми у двох східних областях схилила на його бік шальки терезів у загальнонаціональному масштабі: 52,14 % проти 45,06 % за Кравчука (хоча в першому турі Кучма програв Кравчуку з рахунком 31,17 % проти 38,36 %).

Чому ж жителі Донеччини й Луганщини під час президентської кампанії забули, як ще минулого літа вони лаяли економічну політику уряду Кучми і потім зловтішалися з його відставки? Розгадка складається із двох частин. По-перше, Кучма пообіцяв зробити російську мову другою державною, зміцнювати зв’язки з Росією тощо. Звісно, він розраховував спокусити цим виборців східних і південних регіонів. По-друге, вагомий внесок у його перемогу зробили російські ЗМІ. Передусім Російська державна телерадіокомпанія «Останкіно», телепередачі якої тоді транс­лювалися по всій Україні і їх приймав кожний телевізор. До того ж майже скрізь по Україні, а особливо у східних і південних регіонах, вони користувалися куди більшою популярністю, ніж передачі українських загальнонаціональних телеканалів.

Якби не було російських телепередач, Кучма асоціювався б головно з економічною кризою, а не з проросійськими гаслами, та й самі ці гасла менше поширилися б. Певно, його шанси на президентство теж були б скромнішими.

До речі, сам Кучма зовсім не вважав перебільшеним твердження про те, що його перемогу створила російська телепропаганда. Саме тому він доклав зусиль для того, щоб витіснити російське телебачення з українського ефіру. Переломним стало ухвалене 18 липня 1995 року рішення Держкомтелерадіо про перекомутацію частот «Останкіно» й УТ-2, внаслідок чого «Останкіно» отримало найгірше покриття44. Водночас Кучма домагався, щоб вивільнений від російських програм ефір заповнював український конкурентоздатний продукт. І бук­вально за кілька років це дало дуже помітний результат.

Та й узагалі, сподівання, які Кремль покладав на Кучму, переважно не виправдалися. Та це не означає, що пропагандистська спецоперація, здійснена Росією в українському інформаційному просторі влітку 1994 року, була марною. Нав­паки, вона досі дається взнаки, адже лінію розколу України на південно-­східні і решту регіонів, яка потім знову проявлялася 2004-го і 2010-го, було штучно створено саме на тих виборах. Таку ціну заплатила Україна за те, що жителі Донеччини й Луганщини влітку 1994-го забули про свою нелюбов до Кучми і проголосували за нього. Технологія кінцевого позитиву

Після цих прикладів може скластися враження, ніби примусове забування — це щось виняткове. Насправді цим механізмом успішно користуються у передвиборчих кампаніях не поодинокі політики, а цілі категорії претендентів на виборні посади. Наприклад, українці на кожних виборах депутатів — до Верховної Ради і до місцевих рад — мають справу з таким явищем, як перефарбування політиків. Це більш-менш поширена практика і в багатьох інших країнах, зокрема у європейських.

Своєрідна його варіація спостерігалася на місцевих виборах у Росії 8 вересня 2019 року. Для владної партії «Єдина Росія» ці вибори стали найбільш невдалими. Вперше за свою історію єдинороси повністю програли вибори в регіональний парламент — у Хабаровському краї. У багатьох регіонах кандидати, яких підтримувала влада, вирішили йти на вибори самовисуванцями, щоб буквально приховати свою приналежність до «Єдиної Росії»45. І здебільшого, хоч і не скрізь, це спрацювало.

Ще одне відоме в багатьох країнах явище — передвиборча зміна президентами, урядовцями, депутатами, мерами та іншими своєї публічної риторики і практичної політики. Так, наче вони впевнені, що люди нічого не помітять, а якщо й помітять, то не запам’ятають.

Усі ці явища