Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Національна виборча комісія зареєструвала кандидатуру Коморовського 18 березня24, кандидатуру Дуди — 30 березня25. Перший тур відбувся 10 травня. У ньому Дуда зібрав 34,76 % голосів і обігнав Коморовського, який отримав 33,77 %26. Другий тур пройшов 24 травня і приніс перемогу Дуді з рахунком 51,55 % проти 48,45 %27.

Ця перемога викликала піднесення у функціонерів та у прихильників ПіС. А в таборі ГП, навпаки, запанувала депресія. 25 жовтня на парламентських виборах ГП зазнала від ПіС ще нищівнішої поразки. На виборах до Сейму ПіС отримала 37,58 % голосів і 235 мандатів (на 78 більше, ніж 2011 року), а ГП — лише 24,09 % і 138 мандатів (на 69 менше порівняно з попередніми виборами). На виборах до Сенату ПіС здобула 39,99 % голосів і 61 мандат (на 30 більше, ніж на попередніх виборах), а ГП — 28,85 % і 34 мандати (на 29 менше, ніж 2011 року); отже, тепер уже ПіС стала володаркою абсолютної більшості місць у Сенаті.

12 листопада уряд Еви Копач склав повноваження. Цим завершився процес концентрації влади в руках ПіС, який почався несподіваним успіхом кандидата від ПіС на президентських виборах у травні. Як же маловідомий Дуда зміг перемогти президента Коморовського?

Політолог Антоні Дудек, професор Університету кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, аналізуючи ті вибори28, констатує, що перемога Дуди стала великою несподіванкою. Про висунення Дуди Качинський заявив ще 11 листопада 2014 року. А у грудні 2014-го, через місяць після висунення і за пів року до виборів, дві третини опитаних або не знали, хто такий Анджей Дуда, або плутали його з лідером профспілки «Солідарність» Петром Дудою. На початку 2015 року навіть проникливі спостерігачі політичної сцени оцінювали ймовірність другого туру лише в 40 %, тобто були на 60 % упевнені, що все завершиться в першому ж турі абсолютною перемогою Коморовського. Останній і надалі залишався фаворитом соціологів. Дудек зазначає:

Жодне опитування не передбачило переваги кандидата від ПіС над кандидатом від ГП у першому турі. Усі вони дали Коморовському принаймні кілька очок переваги. Перемога Дуди належала до сфери політичної фантастики.

На його думку, повторне висунення, як 2010 року, Качинського було б зазнаки програшним кроком для ПіС. Лідерові партії не вдалося завоювати достатньо виборців 2010-го на хвилі симпатій поляків до нього після Смоленської катастрофи, тому ще важче було розраховувати на кращі результати через п’ять років. Крім того, друга поразка Качинського у двобої з Коморовським могла б особисто поранити і послабити лідера ПіС, — припускає Анджей Дудек.

Отже, висунувши Дуду замість Качинського, ПіС свідомо відмовилася роз’ятрювати в пам’яті поляків рани від Смоленської катастрофи. Навпаки, цим висуненням ПіС засвідчила прагнення дивитися в майбутнє, не в минуле. Гаслом передвиборчої кампанії Дуди стало «Майбутнє має ім’я Польща» (Przyszłość ma na imię Polska)29. Але ця пропозиція дивитися в майбутнє була підступною. Так ПіС спонукала поляків забути про здобутки урядів ГП і президента Коморовського та зосередитися натомість на негативах — на тому, чого ГП не встигла або не мала можливості досягти.

Дуда ж у своїй передвиборчій кампанії зосередився на популістських обіцянках — від зниження пенсійного віку до збільшення неоподатковуваного мінімуму доходів і підвищення мінімальної заробітної плати. Організація роботодавців Польщі розрахувала, що виконання передвиборчих обіцянок Дуди до 2020 року коштувало б 292 млрд злотих, а Коморовського — лише 35 млрд злотих30. Для порівняння: доходи державного бюджету Польщі за 2015 рік було заплановано в обсязі 297 млрд злотих31. Тобто передвиборчі обіцянки Дуди на п’ять років майже дорівнювали річному держбюджету Польщі.

«Дуда формулював свої обіцянки дуже послідовно і переконливо, і вони падали в родючий ґрунт економічного неві­гластва поляків. Не маючи найменшого поняття про державний бюджет, вони вважали, що все можна зробити», — коментує Анджей Дудек.

Як уже сказано, електорат ПіС — це переважно населення бідніших південно-­східних воєводств. Можна було б очікувати, що мірою зростання середнього рівня добробуту поляків рівень підтримки популістських гасел знижуватиметься. Саме на це розраховували Коморовський і ГП. Проте, як бачимо, сталося навпаки. Дуда і ПіС успішно попрацювали з пам’яттю поляків — і ті забули, що їхнє життя в роки правління ГП покращало. Як наслідок, суспільний запит на популістські обіцянки автоматично підвищився. Як Кучма випередив Кравчука

У новітній українській історії доби незалежності можна знайти чимало випадків, коли виборчі кампанії більшого чи меншого масштабу вигравалися завдяки забудькуватості виборців. Найбільш приголомшливою і, на перший погляд, парадоксальною стала перемога 1994 року експрем’єра Леоніда Кучми над президентом Леонідом Кравчуком.

Парадокс полягає в тому, що вирішальну роль у перемозі Кучми зіграли віддані за нього голоси виборців Донеччини й Луганщини, хоча за рік перед тим саме страйк шахтарів Донбасу завдав удару по уряду Кучми і зрештою змусив його йти у відставку. Така зміна настроїв у двох східних областях сталася раптово, вже під час кампанії з виборів президента, і видається алогічною.

Нагадаємо, Верховна Рада затвердила Кучму прем’єр-міністром 13 жовтня 1992 року32. На той час Кучма був народним депутатом України і генеральним директором виробничого об’єднання «Південний машинобудівний завод» у Дніпро­петровську. Як представник «дніпропетровського клану» Кучма на чолі уряду не влаштовував «донецький клан», найпомітнішим представником якого був Юхим Звягільський, тоді народний депутат України і директор шахти імені Олександра Засядька в Донецьку. Лідерство Звягільського серед «донецьких» утвердилося в листопаді 1992 року, коли його обрали головою Донецької міськради і міськвиконкому в ній.

7 червня 1993 року робітники шахти імені Засядька оголосили страйк і вийшли на центральну площу Донецька. За лічені дні загальний страйк охопив усі шахтарські міста Донбасу. 11 червня Кравчук призначив Звягільського першим віцепрем’єр-міністром33, але «донецький клан» не задовольнився цією поступкою. Страйкарі вимагали провести референдум про довіру до президента Кравчука й Верховної Ради, а потім перевибори, якщо на референдумі народ висловить недовіру.

15 червня Кучма виступив у Верховній Раді з великою промовою (спеціально російською мовою), розрахованою насамперед на страйкарів. Зокрема, він заявив: «Якщо страйк триватиме ще два дні, настане колапс у металургії й хімії. Я просто звертаюся до розуму страйкарів, готовий стати перед ними на коліна і прошу негайно взятися до роботи»34.

Проте страйкарі наполягали на політичних вимогах. 17 червня Верховна Рада постановила провести всеукраїнський референдум з питань довір’я (недовір’я) президенту і Верховній Раді 26 вересня 1993 року35.

Після того страйк досить швидко вщух. 24 червня посаду в уряді отримав ще один представник «донецького клану»: Кравчук призначив віцепрем’єр-міністром