Політики не брешуть. 10 законів взаємодії політиків і виборців - Вадим Денисенко

Наш мозок вмикає певні захисні механізми, саме тому на вибори ходить у середньому лише половина дорослого населення. Друга половина просто якоїсь миті каже: моя пам’ять не готова до цього спаму. У реальному житті ця думка оформлюється в тезу про те, що вибори нічого не вирішують, від того, що я прийду на вибори, нічого не зміниться і т. д.

Та що ж робиться з тими, хто ­все-таки вирішує, що він має витримати це словесно-­образне бомбардування? Насправді десь половина тих, хто йде на вибори, вже на старті знає, за кого вони голосуватимуть, і просто шукає потрібні образи й слова, які зміцнять їх у їхньому початковому виборі. А от друга половина вагається, часто до останнього, і не знає, який образ у пам’яті стане для неї визначальним біля виборчої урни. Адже наша пам’ять працює дещо хаотично: то витягує щось на поверхню, то, навпаки, ховає це кудись неймовірно далеко.

Ми підходимо до одного з найважливіших елементів нашої пам’яті — до егоцентризму3. Ми майже завжди приписуємо собі більшу роль, ніж насправді виконуємо4. Ця обставина дуже важлива на виборах, адже вибори — один із тих небагатьох моментів у житті людини, коли можна підвищити свою значущість і роздути власне его. Хоч як це парадоксально, всі громадяни — і ті, хто голосує, і ті, хто не голосує, — роздувають своє его. Одні кажуть, що вони стали причиною перемоги правильного політика, інші вважають, що навіть у разі програшу їхнього кандидата вони показали середній палець тим ідіотам, хто голосував за переможця. Нарешті ті, хто не голосував узагалі, кажуть, що послали до дідька всіх політиків, а інколи і своїх сусідів, які активно агітували за когось.

Одна з головних властивостей нашого мозку — вміння забувати (притуплювати) погані спогади. Це теж один із засадничих моментів на виборах, адже головне завдання політтехнолога — змусити вас про щось забути.

Насамперед треба завжди пам’ятати (вибачте за цей майже оксюморон), що люди щодня ухвалюють безліч рішень. І питання вибору кандидата чи партії — одне з таких рішень, воно міститься десь між питаннями, що купити на вечерю, як допомогти дитині виправити погану оцінку в школі, як уникнути неприємної розмови з тещею і де відпочити на вихідних. Технологи, звичайно, нав’язують нам думку про те, що в разі перемоги цієї партії ви станете щасливими, а в разі її програшу ваше життя полетить шкереберть. Та при цьому технологи нав’язують вам не так логічні аргументи (часто вони зводяться до кількох примітивних гасел), а емоції. І ваші політичні дискусії найчастіше зводяться до кількох логічних аргументів (гасел), оповитих безліччю емоційних історій.

Тут у нашій голові відбувається певний процес: спершу ми справді пробуємо вмикати логіку і прокручуємо можливі негативні наслідки (так зване контрфактичне мислення5, коли ми весь час повертаємося до тих чи тих можливих негативних наслідків нашого вибору). Та найчастіше — з огляду на обмежені аргументи й наші думки, запаковані в кілька гасел і контргасел, — ми швидко вичерпуємо аргументацію. Звичайно, інколи нам додають кілька нових логічно-­емоційних чи емоційно-­логічних аргументів, але ми швидко стомлюємося від цих танталових мук — роздумів і копирсання у своїх-­чужих думках. На допомогу приходить мозок, який пропонує нам ухвалити «єдино правильне рішення» і викреслити нарешті з пам’яті (загнати кудись глибоко вниз) частину контраргументів.

Американський нейробіолог Дін Бернетт у своїй книжці «Наш дивакуватий мозок» наполягає саме на егоцентричній моделі роботи мозку: «Достатня впевненість у собі й відчуття особистого его, навіть штучно спричинені модифікованими спогадами, дуже важливі для нормального існування»6. Простіше кажучи, наше его в якийсь момент говорить: «Досить копирсатися в собі, досить тратити дорогоцінну енергію на всі ці дискусії. Ти вирішив, і це рішення правильне».

Ви спитаєте: а як же контраргументи і часто навіть жахливі знання про якусь людину? На це є проста відповідь нашого мозку: «Не надокучайте мені цими історіями. Так, я все це знаю, все пам’ятаю, але я вирішив, і це рішення правильне». Чому воно правильне, це рішення, — кожен може додати свою аргументацію. Найчастіше вона зводиться до примітивного «Бо нині кращої за цю людину немає» або «Тому що людина змінилася», а то й до взагалі смішного аргументу «Бо у всіх бували помилки, давайте зараз його підтримаємо».

Отже, що таке вибори? Це кількатижнева (кількамісячна) війна політиків і технологів з виборцями за їхню пам’ять. Війна, у якій треба стерти попередні спогади і замінити їх новими. І той, хто зможе заполонити вашу пам’ять позитивними спогадами, має найбільше шансів на перемогу.

Колись один відомий український політик у приватній розмові сказав, що в парламенті всі найважчі рішення ухвалюються на втомі, точніше тоді, коли люди настільки втомлені емоційно, що їм уже майже однаково, за що голосувати. З цим поясненням, звичайно, можна сперечатися, але воно дуже чітко описує ситуацію з виборами. Політтехнологи пробують максимально стомити ваш мозок, щоб ви в якийсь момент самі свідомо відключили певні спогади. Визначальне тут слово «свідомо», адже тоді ви будете більше віддані тій чи тій політичній силі, бо це було ваше особисте рішення, яке, як вам здається, ви ухвалили після довгих внутрішніх і зовнішніх дискусій із собою, з родичами, знайомими і незнайомими людьми.

Усі ці маніпуляції з вашою пам’яттю тривають десь 2–3 місяці залежно від рівня вашого інтелекту, затятості і просто від інтенсивності кампанії. Саме тому середня передвиборча кампанія триває 2–3 місяці. Звичайно, є такі країни, як-от США, де вибори починаються більше як за рік, але це той випадок, коли виняток підтверджує правило (у США президентська кампанія фактично складається з двох: спочатку демократи і республіканці проводять внутрішньопартійні праймеріз, а потім їх переможці змагаються між собою).

Звичайно, щоб усі ці загальні твердження не здавалися теоретичними вигадками, їх треба підкріпити конкретними практичними прикладами. Наведемо три найяскравіші, на нашу думку, приклади маніпуляцій із пам’яттю цілого народу. Перший — з історії класичних західних демократій, другий — із нещодавнього досвіду Польщі, третій — з історії незалежної України. Як лейбористи завдали поразки Черчиллю

У повоєнній історії Європи перший приклад забудькуватості цілого народу дали британці. Їм вистачило 58 днів, тобто менше як два місяці, щоб повернутися спиною до свого лідера Вінстона Черчилля, попри здобуту великою мірою завдяки йому перемогу над нацистською Німеччиною.

Роль Черчилля в організації британської оборони під час Другої світової війни важко переоцінити. Він замінив Невілла Чемберлена