Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Наука, Освіта » В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Читаємо онлайн В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
женщин», «Жизнь», «Русская Рада», «Народний Дом», «Ставропигия».

З вересня 1914 року до червня наступного року Львів був під російською окупацією. Розпочався шалений погром українства — від закриття всіх його громад до арештів і етапування в Сибір інтелігенції, священиків, свідомих селян та міщан.

«Галичина під час окупації опинилася в руках всякої поліцейської й чиновничої наволочі, що її посилано сюди на посади, — писав М. Грушевський, — а вона, користаючи з воєнного стану, робила що хотіла й не тільки буквально грабила доми і людей, знущалася над населенням, але й від себе додавала жару руйнуванню українського життя та його культурних сил».

На ключові місця власті посилали в цей завойований край запеклих реакціонерів, які вже мали неабиякий досвід нищення українства в Росії. Так, директора народних училищ Київської губернії Плеського, який особливо відзначився в переслідуванні українських видань у школах, міністр освіти Кассо призначив на відповідальну посаду у Львів.

Член державної Думи, єпископ Єнісейський і Красноярський Никон, прихильний до українства, виступив у газеті «Биржевие ведомости» зі статтею «Орли и ворони», в якій піддав осуду націоналістичну політику Росії в Галичині.

Всупереч Гаазькій конвенції 1907 року, за якою життя і власність мирного населення, релігійні переконання і відправи, а також установи культу, доброчинності, на родної освіти, мистецтва мали бути недоторканими, все це було, як обурювався автор статті, принесено в жертву устремлінням войовничих націоналістів. Цьому також усіляко сприяв нашвидку створений в Росії «Карпато-Русский Освободительний Комитет».

Комітет видав невеличку книжку для офіцерів діючої армії «Современная Галичина. Етнографическое и культурно-политическое состояние ее, в связи с национально-общественними настроениями». У ній український рух було трактовано як інтригу інтелігенції, яка не має політичної ваги і яку легко призупинити. Для цього давалися такі поради російським властям: «При окупації краю досить було би закрити видання «українських» органів і установити надзір за українцями у Львові і в таких провінціальних центрах, як Стрий, Перемишль, Тернопіль, Станіслав, Коломия».

Комітет через Київського генерал-губернатора надіслав поклонну телеграму Миколі II, в якій молився «о даровании славной победи русскому освободительному оружию» і просив царя «всемилостивийше принять исстрадавшуюся в многовековой лютой чужеплеменной неволе Карпатскую Русь в родное лоно Великой Русской Семьи и завершить святое историческое посланничество собирания Земли Русской».

Цар відповів телеграмою на адресу генерал-губернатора Трепова:

«Передайте мою благодарность Карпато-русскому освободительному комитету за вираженние им чувства, Всею душою разделяю его сокровенную надежду, если на то будет Господня Воля, увидеть наших зарубежных русских братьев свободно слившихся с Великой Русью. Николай».

Здійснювалося це «злиття» брутально. Було закрито газету «Діло». Замкнено книгарню Наукового Товариства імені Т. Шевченка, що встигла продати чимало українських книжок, і, зокрема, «Кобзарів» солдатам-українцям, опечатано музей і бібліотеку НТШ, «Союзний Базар» — за те, що продавав етнографічну карту України. В Галичині не дозволено було друкувати нічого по-українськи.

Шалений наступ повели завойовники на українське шкільництво. В галузі початкової освіти планувалося завести суворий державний контроль у запровадженні і вивченні російської мови. Відкрилися курси для підготовки її вчителів (Львів, Тернопіль, Станіслав, Чернівці, Самбір). Львівський університет мав бути перенесений до Варшави, а тамтешній з викладами російською мовою — до Львова. У Львові мав бути заснований учительський інститут.

На окупованій Росією території відсотків 80 віруючих були греко-католиками. Проти них були спрямовані насильницькі заходи. Передусім, до Росії, як уже згадувалося, було вивезено Митрополита Андрея Шептицького. В «Прикарпатской Руси» йому інкримінували ширення в духовенстві і масах «мазепинського сепаратизму», висвячення в єпископи «мазепинців», заведення української мови в молитовниках та ін. Через усунення голови уніатської церкви власті прагнули підірвати її міцні позиції в Галичині і відкрити шлях русифікаторському православ’ю.

Серед репресивних заходів щодо української мови — така заява штабу генерал-губернатора Галичини: приватна кореспонденція буде розглядатися військовою цензурою мовами російською, польською, чеською, румунською, французькою, англійською, німецькою, а «на прочих язиках и наречиях будет уничтожаться».

Російське військо зайняло під шпиталь новонабуту кам’яницю Академічного дому, що фатально відбилося на архіві і бібліотеці: солдати нищили книжки, збірки Етнографічної комісії та ін. Зазнав втрат рукописний відділ НТШ.

Союз Визволення України у відозві в серпні 1915 року розкрив наміри царя: «Цілий світ захотів він загарбати під своє ярмо! А перед усім автономну Галичину, де живе більш як 4 мільйони таких самих українців, що й ми. Кров’ю хотів він залляти цей край, вкрити його тюрмами і шибеницями. Щоб нашіх братів з закордону закувати в московські кайдани».

Руйнівні дії окупантів М. Грушевський у журналі «Украинская жизнь» (1916, № 1) назвав «вопиющими подвигами делателей русской политики в Галиции». Ці «подвиги», крім репресій і потопту культури несли бідування, голод, злигодні воєнного часу.

ІМПЕРСЬКІ УТИСКИ ВІЛЬНОГО СЛОВА СТАВЛЕННЯ ДО УКРАЇНСТВА ПЕРЕДОВИХ ДІЯЧІВ РОСІЇ

Офіційна Росія в поборенні українства. — П. Куліш про російську суспільну думку у ставленні до України. — Невизнання національних прав українського народу російською історіографією, її вигадки і перекручення фактів. — Теорія М. Погодіна. Поглинення спадщини Київської Русі.Українофобство В. Бєлінського, зневажливі висловлювання про Т. Шевченка та українську літературу, імперський погляд критика на історію України. — Ставлення до українства М. Добролюбова, М. Чернишевського, О. Герцена, М. Огарьова, Д. Писарєва, М. Лескова, І. Тургенева. — Співчуття К. Рилєєва національно-визвольній боротьбі українців (поеми «Войнаровський» і «Наливайко»). — П. Пестель в обстоюванні «единой и неделимой России». — Підозріло-вороже ставлення до українства реакційної російської преси (М. Катков, М. Полевой, Ф. Булгарін). — Реакція російської преси на вихід журналів «Основа» (1861) та «Киевская старина» (1882). — Ставлення офіціозу до перекладу Євангелія українською мовою. — Українське питання в державній думі. — Шовіністичні видання С. Щеголева. — Антиукраїнські виступи П. Струве. — Чорносотенні акції Київського клубу російських націоналістів та «Союза русского народа». — Ідеолог великодержавництва професор І. Сікорський.

Деспотичний самодержавний режим упродовж століть виплекав у панівної великоросійської нації непорушні нейтралістські тенденції, про що Трохим Зіньківський у праці «Національне питання в Росії» (1889) переконливо писав: «Москалі бо наскрізь централісти — такими їх зробила історія. Нахильність щільно зливати частини, знищувати особисту волю під владою сильного виявилась у їх і в сімейному, і в громадському житті». І далі: «Ніяка конституція відразу не

Відгуки про книгу В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: