В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Наше духовенство, як зауважує Іван Огієнко, міцно пам’ятало тоді наказ Св. Письма про те, що кожен чоловік був паном у домі своєму й говорив мовою свого народу.

Говорячи про національні окремішності Української Церкви, він нагадує, що українські храми мають свою самобутню форму (іншу, зокрема, ніж російські), що у нас своя манера іконописання, навіть одяг духовенства відмінний, що видно на старовинних малюнках.

Українська церква була повноправною, самостійною, відрізнялася від усіх інших православних церков. Духовенство наше було високоосвічене, не підлягало світському судові і, що вельми важливо, було виборним. Зв’язане таким чином з волею народу, воно виступало його оборонцем. Українське духовенство непорушно берегло таємницю сповіді.

Саме оборона православної віри покликала під корогви Богдана Хмельницького широкі народні маси. І єдиновірність з ними російського царя, під захист якого пішла Україна, бачилася їм запорукою одвічних прав своєї церкви. Але вище українське духовенство, знаючи звичаї Російської Церкви, її нетерпимість до культур західних, невігластво і догматизм її служителів, знаючи внутрішні її порядки, за яких духовенство було безправне в цій країні «холопов», сприйняло поєднання Хмельницького з Москвою з осторогою.

«Я сам несчастными своими очами видел, — писав Чорнобильський протопоп 22 січня 1654 року, — как московитяне въезжали в Киев… В Золотих воротах встретил послов отец митрополит и все духовенство от слез не видели света Божия, а его милость о. митрополит обмирал от печали…»

Ні митрополит Сильвестр Коссів, ні духовенство цареві не присягали. 16 січня 1654 року, коли російський посол Бутурлін приїхав до Киева, Коссів правив у Софійському соборі і виголосив таку промову, яка викликала сльози в духовенства. Бутурлін незадоволено перепитав, чого митрополит «Его царскому величеству челом николи не бивал, и не писивал, и Его царской милости к себе не поискал». Той дипломатично відповів, що про зносини гетьмана з царем нічого не знав. Він рішуче виступив проти спроби російських воєвод збудувати на монастирській землі біля св. Софії фортецю, заявивши, що, коли вони хочуть оборонити українців, то нехай це роблять верст за двадцять від Києва і далі.

З доручення митрополита та архімандрита Києво-Печерської Лаври Тризни чернець Криницький вписав до Луцьких книг протест проти приєднання України до Росії.

В Москві розуміли, що без приборкання Української Церкви це приєднання буде нетривким. У Березневих статтях 1654 року про її підлеглість Московському патріархові не було ні слова, але тоді ж, у березні, в жалуваній грамоті царя Київському митрополитові було записано: «А митрополиту Киевскому, так и иним духовним малые России, бить под благословением святейшего патриарха Московского и всея великие и малие и белия России».

Українське духовенство вважало підлеглість Константинопольському патріархові основою всіх своїх вольностей і прав. І боролося за це, як могло за тодішніх обставин, — просьбами, листуванням, дипломатичними перемовами і т. ін. В липні 1654 року воно спорядило посольство до царя на чолі з ігуменом Киє-во-Микільського монастиря Інокентієм Гізелем. Основне прохання зводилося до того, щоби «духовество не било отдалено от послушания Святейшему патриарху Константинопольскому, которому подлежит по правам Божий и по правилам святих отцев». Також просили «чтобы никоторого духовних наших насилием до Великая Россия не затягали», а «духовних московских на всякие начальства до Малие России чтоби ето Царское Величество не присылал».

У військовому таборі під Смоленськом Олексій Михайлович прийняв це посольство, другорядні прохання вволив, але свого березневого узурпаторського рішення не відмінив.

Офіційно Російська Церква не приховувала свого домагання підпорядкувати Українську Церкву.

Цього особливо настирно почали домагатися після смерті непоступливого митрополита Київського Сильвестра, що сталася 13 квітня 1667 року. Але в цей час Богдан Хмельницький уже зневірився в союзницьких зобов’язаннях Росії і вважав вибори нового митрополита суто українською справою.

Своєю владою, не питаючи Москви, гетьман поставив місцеблюстителем Київської митрополії Лазаря Барановича, єпископа Черніговського, і призначив вибори митрополита на 15 серпня 1667 року, але 27 липня Богдана Хмельницького не стало. Воєвода А. Бутурлін намовляв вище київське духовенство «чтобы они великого государя милости поискали, и прямую свою правду к великому государю совершенно показали, и били би под послушанием и благословением великого государя, без царского указа за епископами не посилали и без патриаршего благословення митрополита не избирали».

У ті ж дні він також написав і Виговському, щоб не вибирали митрополита без волі Москви. Той спочатку погодився, але, здобувши гетьманську булаву, почувся впевненіше і сповістив воєводу, що вибори відбудуться за установленим звичаєм, без царського указу. Так і було вчинено, 6 грудня 1657 року митрополитом Київським було обрано єпископа Луцького Діонісія Балабана, який відмовився їхати у Москву на посвячення, а прийняв його від Константинопольского патріарха, як і мало бути за всіма канонічними правилами. Гетьман І. Виговський вважав за потрібне навіть повідомляти Москву про обрання нового митрополита.

Російськи воєводи і дипломати всіляко тиснули на Виговського і Балабана, та коли Виговський виступив проти Москви, Балабан переїхав до нього в Чигирин і вже до Києва не повертався, правив правобережними єпархіями. Тим часом князь Трубецькой, не маючи задля цього ніяких законних підстав, своєю грамотою призначив місцеблюстителя Київської митрополії Лазаря Барановича.

На Переяславській раді 1659 року маподосвідчений, обділений державною мудрістю гетьман Юрій Хмельницький повірив підробленому текстові Переяславської угоди 1654 року, в якій, окрім обмеження козацьких прав, розширення російських залог та ін., було покладено початок узурпації Української Церкви. Підступний Трубецькой домігся прийняття такої статті, видавши її за схвалену ще Богданом Хмельницьким: «А митрополиту Киевскому, также и иним духовним Малия Россыи, бить под благословением св. патриарха Московского и всея Великия и Малия и Белия России: а в права духовние св. патриарх не будет в ту пати».

Духовенство не могло змиритися з таким нововведенням та й козацька старшина, хоч і запізно, а схаменулася й почала добиватися в царя скасування цього пункту. Та цар не поступився і звелів підшукати на Київську митрополичу кафедру надійного ставленика. Таким виявився давній прихильник і таємний агент Москви протопоп ніжинський Максим Филимонович, ласий на царські милості і схильний до