В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Провідник москвофілів В. Дудикевич, вітаючи у Львові новопризначеного генерал-губернатора Галичини генерал-губернатора графа Г. Бобринського, сказав, що звершилася важлива справа «собирания русских земель», розпочата ще за Івана Калити. Він благав Бобринського «повергнуть к стопам Его Императорского Величества просьбу», аби дозволено було надіслати до столиці представництво зі Львова «для принесения Ему чувств освобожденной им искони русской земли».

Високий достойник розцілував такого вірнопідданого, нагадав слова Верховного Головнокомандуючого: «нет более подъяремной Руси», і від себе добавив: «Я буду здесь вводить русский язик, закон и строй».

Губернатору повітові начальники і поліція призначалися з Росії, щодо місцевого урядування, допускалися функціонуючі голови міських управ і волосні старшини за умовами їх благонадійності.

Та москвофіли вели не тільки угодницьку політику, не тільки запобігали ласки в імперських сановників, а й підштовхували уряд до проведення жорстких антиукраїнських акцій.

Генерал-губернатор видав постанову, якою заборонялося продавати і видавати з бібліотек книжки українською і російською мовами, які вийшли за межами Російської імперії. Ці видання мали бути складені «в одном месте по указанию местной власти». Чим те складання закінчувалося, свідчить сумна пригода з вагоном «Історії України» М. Аркаса, видрукованої в Кракові — книжки на якійсь станції жандарми конфіскували і спалили.

На єпископські кафедри у Львові, Галичині підбиралися кандидатури з глибин Росії. Архиепископ Волинський Євлогій войовничо ратував за відверту русифікаторську політику, вдаючись до демагогічних заяв на кшталт: «Галиция — не завоеванний край, но воссоединенная земля. Ето не падчерица, но родная дочь матери России и имеет права на материнскую ласку, привет и заботу».

Яка ж то була ласка, видно із ставлення російських властей до митрополита греко-католицької церкви Андрея Шептицького, який відмовився евакуюватися до Австрії. Його заслали в Нижній Новгород, а потім у Курськ.

«Причина вивезення Митрополита, — читаємо в книзі «Царський в’язень 1914–1917» (Львів, 1918), — дасться гарно означити звісними словами Христа: «поражу пастиря і розбіжуться вівці…» І справді, в ті страшні дні тривоги і переляку жорстокої світової війни, був Митрополит тим добрим пастирем Свого стада, який ні просьбою, ні грозьбою не дав себе намовити і не покинув своїх вірних».

У царському маніфесті від 5 серпня 1914 року ключовим був такий імператив: «Да поможет Господь царственному своєму помазаннику всея Руссии завершить дело великого князя Ивана Калити».

Російські власті ігнорували сам факт існування українців в Галичині — всілякі високі звернення адресувалися до слов’янських народів, зокрема до поляків, а також до «подьяремних русских» — про українців не було ані згадки. Хоча комендант Львова полковник Роде не був прихильником такої ігнорації, бо зажадав заложників не тільки від поляків, євреїв, «русских», а й від українців. З-поміж них опинилися ректор духовної семинарії отець доктор О. Боцян, доктор Ю. Гірняк, директор «Народної Торгівлі». За-ячківський, П. Войнаровський. Пізніше цей список поповнили директор товариства «Дністер» С. Федяк, директор «Крайового Союзу Кредитового» К. Паньківський, директор Національного музею І. Свінцицький, митрополичий вікарій о. М. Щепанюк та ін. Серед висланих з Галичини — учителі, адвокати, лікарі, кооператори, студенти, селяни. Потрапили сюди і двоє письменників — Константина Малицька і Михайло Мочульський. Виселялися до Сибіру, де були неймовірно тяжкі умови для проживання.

Хроніка київських газет наводила дані про етапи галичан до Сибіру: 2 березня 1915 року — 81 особа, 5 березня — 108, 10 березня — 86.

Все українство в Галичині, на Буковині, опинившись після поразки австрійської армії у серпні-вересні у невдалій для неї «Галицькій битві» під окупацією, поставлено було поза законом. Закрито школи, «Просвіти», пресу, громадські об’єднання, українську кооперацію, тисячі представників інтелігенції, духовенство, селян вислано на схід, до Сибіру.

У Тернополі, Бродах, Самборі, інших містах місцева адміністрація звеліла вивіски на крамницях переписати по-російському, вулиці дістали російські назви: Александровская, Николаевская, Московская. У багатьох містах утворено нові громадські ради, виключно з москвофілів. Львів було адміністративне поділено на десять «участков», на чолі кожного стояв «пристав».

Управління переселення виношувало ідею спрямувати переселенців з Росії не до Сибіру, як то було досі, а в Галичину — йшлося щонайменше про 300 тисяч селян із великоросійських губерній. Це була настільки русифікаторська акція, що навіть «Прикарпатская Русь» назвала її «неудачным проектом».

У статті «До історії Галицької руїни 1914–1915 pp.» С. Єфремов писав: «Хмари російських чиновників у мундирах і рясах обсіли Галичину й прикладали тут до діла свій випробуваний у бюрократичному насильстві і крутійстві досвід, дикі над нею експерименти творячи».

Мав рацію Кость Панківський, зауваживши в одному з листів: «Освободили нас — то правда. Освободили з честі, з імені, з майна, з мови, з усього».

У цілком таємному донесенні начальника Тимчасового жандармського управління генерал-губернаторства в Галичині товаришеві міністра внутрішніх справ, командуючому окремим корпусом жандармів від 17 січня 1915 року було подано огляд про українські організації (йшлося про діяльність українських партій: соціалістично-демократичної, радикальної, національно-демократичної, Союзу Визволення України, а також про роль професора Грушевського «в мазепинском движении в Галиции и Малороссии»), про «січові» і «сокольські» мазепинські організації.

«Предводителем в движении галицких мазепинцев» названо Костя Левицького, а серед «российских мазепинцев» — Грушевського, Чикаленка, Лисенка, Міхновськото, Кримського.

«Грушевский бил духовним отцом мазепинского движения вообще и вдохновителем его, — читаемо в донесенні, — т. к. в его руках била сосредоточена вся научно-идеологическая работа… Главное звено, соединяющее галицких мазепинцев с российскими. В Малороссии у Грушевского очень много приверженцев-мазепинцев, пользовался огромным авторитетом и имел сильное влияние».

Маючи таку жандармську атестацію, М. Грушевський не міг уникнути репресій: був арештований у Києві і засланий.

Закривши після окупації всі громадські організації Галичини, власті невдовзі дозволили діяльність москвофільских: імені Качковського, «Русских