Науково-практичний коментар Кримінально-виконавчого кодексу України - Колектив авторів

Криміна­льно-виконавчим кодексом України, а також Інструкцією про порядок вико­нання покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, та здійснення контролю щодо осіб, засуджених до таких покарань (далі — Інструкція), затвердженою наказом Державного Департаменту України з питань виконання покарань Мі­ністерства внутрішніх справ України № 270/1560 від 19 грудня 2003 р.).

Громадські роботи — це порівняно новий вид кримінального покарання, введений в КК України 2001 року. Історичним його прототипом можна вва­жати суспільні роботи на публічні цілі, які містилися в Судових Статутах про покарання, і присуджувалися мировими суддями замість арешту чи грошо­вого стягнення, або як додаткове до тілесних покарань з середини ХІХ століття. У ХХ столітті перевагу громадських робіт над іншими видами кримінальних покарань визнала більшість країн Європи, як з точки зору ресоціалізації пра­вопорушника через примусову безоплатну працю і виконання суспільно ко­рисної роботи на благо громади, так і попередження злочинності.

2. Громадські роботи передбачені у 14 статтях Особливої частини Кримі­нального кодексу України, а також за цим же Кодексом призначаються у ви­падках: 1) заміни штрафу при неможливості його сплати (ч. 4 ст. 53); 2) при­значення більш м’якого покарання, ніж те, що передбачене у санкції відповід­ної статті КК України (ч. 1 ст. 69); 3) заміни невідбутої частини покарання у виді виправних робіт більш м’яким покаранням (ст. 82); 4) заміни невідбу- тої частини покарання у виді позбавлення чи обмеження волі більш м’яким покаранням, якщо законом забороняється застосовувати обмеження волі чи виправні роботи (статті 57, 61); 5) заміни більш м’яким покаранням обме­ження чи позбавлення волі стосовно звільнених від відбування покарання вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, після досягнен­ня дитиною трирічного віку або в разі її смерті, якщо неможливо застосува­ти виправні роботи (ч. 4 ст. 83); 6) заміни покарання у виді виправних ро­біт або його невідбутої частини на підставі амністії чи акта про помилування, а у випадках неможливості застосування обмеження волі чи виправних ро­біт — і заміни покарання у виді позбавлення волі чи його невідбутої частини (ст. 85).

3. Відбуваються громадські роботи у вільний від роботи або навчання час (це той час, який залишається після роботи або навчання і який особа використовує на свій розсуд, а також у вихідні та святкові дні, передбачені зако­ном) за місцем проживання засудженого, яке може бути як постійним, так і тимчасовим. Об’єкт, на якому буде працювати засуджений, має знаходитися в межах населеного пункту, де зареєстрована особа, або з якого є можливість щоденно повертатися до місця свого постійного проживання.

4. Вид громадських робіт визначають органи місцевого самоврядування залежно від потреб регіону. Безоплатність громадських робіт означає, що за їх виконання засуджений не одержує винагороди, компенсуючи своєю працею заподіяну державі шкоду.

Вказівка закону на те, що роботи повинні бути суспільно корисними, озна­чає, що вони виконуються на користь певної громади, суспільства. У переваж­ній більшості такі роботи є некваліфікованими, не потребують спеціальної підготовки чи певної кваліфікації. Засуджені до громадських робіт, як прави­ло, залучаються туди, де щоденно не вистачає робочих рук, або доцільно вико­нувати роботи, на які через невеликий рівень оплати відсутні бажаючі влаш­туватися. Це роботи, які не потребують певних професійних навичок — догляд за хворими в лікарнях, прибирання скверів, парків, вулиць, майданів, виса­джування дерев і квітів, ремонтування і фарбування будівель і комунікацій, спортивних і дитячих споруд, благоустрій населених пунктів, інших дрібних будівельних робіт, тобто виконання необхідних для міста, селища, району по­всякденних справ, але за обов’язковою умовою, що вони не пов’язані зі шкід­ливим умовами праці та виробництвом, ризиком для життя і здоров’я. Науко­вці пропонують ще одну рису громадських робіт — вони повинні бути продук­тивними, як і будь-яка інша праця, тобто мати цілком визначені об’єктивні показники (нормативи), за якими можна судити про якісну сторону такої пра­ці з боку засудженої особи.

Оскільки до громадських робіт можуть бути залучені лише працездатні особи, вони не можуть призначатися інвалідам першої або другої групи, вагіт­ним жінкам, особам пенсійного віку, неповнолітнім (до 16 років). Не можуть вони також застосовуватися до військовослужбовців строкової служби.

Заслуговує на увагу пропозиція науковців щодо необхідності перед відбу­ванням громадських робіт засудженій особі проходити медичний огляд для з’ясування, чи немає в неї будь-якої хвороби, небезпечної для інших працівни­ків, для оточуючих, чи придатна вона взагалі до роботи, яка їй запропонована (такий досвід є в деяких європейських країнах). Відповідно до Кодексу зако­нів про працю України, забороняється залучати жінок та осіб у віці молодше 18 років до перенесення вантажів, які перевищують встановлені для них гра­ничні норми, а також до виконання роботи у нічний час. Окрім того залишаєть­ся відкритим питання щодо соціального захисту засуджених до громадських робіт у разі виробничого травматизму (витрати на лікування, сплату страховок, компенсацій тощо). Ця проблема може бути вирішена або на законодавчому рівні, або шляхом її врегулювання на договірних підставах з роботодавцем чи органами місцевого самоврядування.

5. Контроль за виконанням покарання у виді громадських робіт здійснює кримінально-виконавча інспекція протягом усього періоду відбування пока­рання засудженим, конкретні повноваження інспекції реалізуються нею а) на початковому етапі виконання покарання, б) безпосередньо під час виконання покарання у виді громадських робіт, в) на етапі зняття з обліку засуджених осіб.

6. Вирок суду приводиться до виконання: 1) не пізніше десятиденного строку з дня вступу вироку в законну силу; 2) не пізніше десятиденного стро­ку з дня звернення вироку до виконання (ч. 5 ст. 36 КВК). Про порядок вступу вироку в законну силу дивись коментар до ст. 4 КВК України. Відповідно до ст. 404 КПК України, вирок, що набрав законної сили, звертається до вико­нання судом, який постановив вирок, не пізніше ніж через три доби з дня на­брання ним законної сили або повернення справи з апеляційної чи касаційної інстанції.

Встановлення двох термінів приведення вироку до виконання зумовлено тим, що в деяких випадках момент вступу вироку в законну силу та момент звернення його до виконання можуть розбігатися у часі (зокрема, при апеля­ційному перегляді справи вирок вступає в законну силу з дати прийняття рі­шення апеляційною інстанцією, а звертається він до виконання лише після над­ходження до суду справи з апеляційної інстанції). У цьому