Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Запала пауза.

— Наші стратеги, — фельдмаршал так вимовив це слово, що Лаш відчув, як зневажає Паулюс цих «стратегів», — поширюють думку, нібито тільки помилки і навіженство Гітлера привели Німеччину до поразки. Яке безглуздя! Я особисто брав участь у розробці плану Барбаросса. Я про це казав у Нюрнберзі… І можу вам сказати, що всі наші плани були явною авантюрою, бо ми стали знаряддям маячної політики націзму. Ні хоробрі солдати, ні талановиті генерали, ні могутня зброя, ні тим більше розумні, лагідні чи злі гауляйтери не могли запобігти катастрофі. Розробляючи план, ми чудово враховували, що кулемет, гармата в руках солдата будь-якої армії стріляє однаково, але, на жаль, не змогли зрозуміти, що люди воюють по-різному, і це залежить насамперед від того, за що вони воюють, яку мету мають перед собою, і саме в цьому, здається мені, полягає приголомшлива впертість і нищівна сила ударів росіян.

Лаш підхопився. Дрібними кроками швидко пробіг по кімнаті і зупинився перед Паулюсом.

— Тут, у таборі військовополонених, я мав досить вільного часу і все-таки… І все-таки, пане фельдмаршал, я ще не готовий до того, щоб складати екзамен з цього… як це у них називається… марксизму-ленінізму.

— О генерале, у вас великі плани!

— Як бачите. Але росіяни цього не враховують. Вони судили мене, як воєнного злочинця!

— Ну, це право переможців. Це ще більше переконує мене у тому, що командуючий військовим округом Східної Пруссії генерал фон Лаш не крутився десь поза політикою.

Розмова ставала усе гострішою. Лаш нервував.

— Зрозумійте, генерале, — говорив далі Паулюс. — Вкрадено подарунок Фрідріха! Ганьба вкриває військових. Ми, німці, зобов'язані допомогти знайти янтарну кімнату.

— І одержати ще одну нагороду від росіян, — роздратовано вигукнув Лаш.

— Чесність буде вам нагородою, — кинув фельдмаршал і, втомленим жестом витягши монокль, попрямував до виходу. Він був незадоволений розмовою.

Лаш зробив кілька швидких кроків навздогін Паулюсу, потім цокнув каблуками і нервовим зривистим голосом прокричав: «Хайль!»

Не звернувши уваги на це чергове дивацтво, Паулюс вийшов з кімнати. Він хвилювався. Перепросивши у радянського офіцера за те, що перервав бесіду, Паулюс зауважив:

— Отакі безвідповідальні сліпці, які прикидаються національними героями, завдали Німеччині величезної шкоди. Та й не тільки Німеччині…

Отже, розмова з Лашем не вдалася.

Того ж вечора на офіціальному допиті Лаш повторив, що про долю художніх цінностей, вивезених з Росії, він нічого не знає.

Простора зала Варшавського воєводського суду переповнена. Особливо багато тут журналістів. Сергєєв безпомилково впізнавав їх серед публіки. Старі і молоді, худорляві і обрезклі, веселі і похмурі — всі були однакові: діловиті, трохи розв'язні, голосисті, люди, які вміють з першого слова перейти на «ти», а з другого — поплескати по плечу і спитати: «Як справи, старик?» Вони входили, виходили, голосно розмовляли, — словом, відчували себе в цій трохи похмурій залі, як вдома. Зрештою, журналісти скрізь відчувають себе як вдома. Така вже професія.

Завсідники варшавського суду тільки з цього пожвавлення одразу вгадали б: сьогодні слухається дуже цікава справа. Але сторонньої публіки тут нема. А процес і справді дуже важливий. Слухається справа Еріха Коха.

Еріх Кох! Ще порівняно недавно це ім'я примушувало сотні тисяч людей здригатися і втягати голову в плечі. Надзвичайний президент і гауляйтер Східної Пруссії, шеф цивільної влади окупованого Бєлостоцького округу, рейхскомісар України, голова усіх гітлерівських органів (серед них і гестапо та поліції) на цих територіях — ось ким був тоді Еріх Кох.

Але цим сказано ще далеко не все. Протягом довгих років Кох був найближчим співробітником Гітлера, його особистим другом. Він одним з перших вступив до націстської партії і пишався, що фюрер серед небагатьох «удостоїв» його найвищої партійної нагороди.

Представникам преси вже сказали; обвинувальний висновок з документами становить дванадцять товстих томів. Поки що мало хто знає зміст цих документів, зате кожний, хто сидить тепер у залі суду, знає про злочини людини, якій приготоване місце на лаві підсудних.

Лави ніякої немає. Так за традицією називається м'яке крісло, поставлене для підсудного навпроти суддівського місця.

— Встати, суд іде!

У величезній залі стає тихо.

За довгий стіл, вкритий червоним сукном, сідають члени суду. Люди перешіптуються, називають прізвища їх. Головує керівник четвертого відділу кримінального суду Варшавського воєводства Бінкевич, у складі суду — суддя Фридецький і три засідателі.

Ліворуч, за окремим столиком, займають місця прокурори Смоленський та Войташевський, навпроти — захисники обвинувачуваного доктор Сливовський і Венглінський, трохи далі — експерти: спеціаліст міжнародного права професор Клавковський і знавець польського кримінального права професор Поспєшальський.

— Введіть підсудного! — лунає голос головуючого, ici погляди звертаються до дверей, розчинених навстіж. Два міліціонери під руки вводять — майже несуть — невисокого чоловіка з ріденькою скуйовдженою зачіскою, обвислими «старопольськими» вусами, по-страдницькому опущеними повіками. Кох! На ньому зелений старий светр під потертим піджаком, хатні туфлі з стоптаними закаблуками, лискучі пом'яті штани.

— Старий лис, — шепоче до Сергєєва польський журналіст. — Учора прогулювався на подвір'ї в'язниці в елегантному костюмі. А сьогодні… Хоче викликати жалість! Жалість, якої сам не знав, коли мав у своїх руках майже надприродну владу!

Кох умощується в кріслі. Ті, що сидять поблизу, бачать, як гостро і зло блищать його очі.

Тиша. Негучний стрекіт кінознімальних апаратів не порушує її. І в цій напруженій тиші лунають перші слова головуючого.

Суд над гітлерівським воєнним злочинцем почався.

У ці дні мільйони людей різних країн, читаючи газетні повідомлення, ставили собі одне й те ж запитання: як розшукали Еріха Коха, де він перебував довгі роки?

… Після втечі з України Кох