Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

— Без тебе прибули деякі папери, зв'язані з Руденко: анкети, слідча справа і дещо інше, — повідомив Денисов. — А ти недаремно їздив?

— Ні, недаремно. Правда, про кімнату… А втім, прочитай сам. Решту розповім.

Коли це почалося? Важко сказати. В усякому разі, не в той день, коли Ангеліна Павлівна пішла працювати до німців. Можливо, це було тоді, коли вона, ще перебуваючи в аспірантурі, разом з групою націоналістів у 1926 році підписала пройняту злістю і люттю декларацію з приводу арешту одного антирадянськи настроєного професора. А може, це почалося ще раніше, в Київському археологічному інституті? Саме там вона потрапила під вплив українських буржуазних націоналістів. А може, в 1917 році, коли Радянська влада націоналізувала майно її чоловіка? Найімовірніше, то був поступовий процес, у якому відіграли роль усі ці факти. Так чи інакше, коли почалася війна, Руденко вже не здригалася, думаючи про фашистів.

Заняття в учбових закладах припинилися, почалася евакуація на схід, в глиб країни. Але Руденко їхати відмовилася. Не тому, що вона думала боротися в підпіллі або вважала себе потрібною людям саме тут. Ні, причини були інші. Звичайно, не можна сказати, що Ангеліні Павлівні не завдавала болю кожна бомба, скинута на вулиці і площі рідного Києва, що її не лякала думка про ще більші нещастя. Але вона повторювала: «Війна є війною. І спрямована вона не проти народу, а проти певного державного ладу. Німці — народ культурний, народ, з середовища якого вийшли у свій час найвидатніші мислителі, — не можуть бути катами щодо простих людей і не будуть варварами, коли справа йтиме про скарби культури. Очевидно, як тільки радянські війська, — Руденко тепер навіть у думці не називала їх «наші», — відійдуть, усе це страхіття закінчиться. А коли замовкнуть гармати — заговорить мистецтво».

«Культура, наука, мистецтво — це сонце, яке світить всім однаково, і не тьмяніє, і не втрачає свого блиску. Воно як джерело свіжої води, що заспокоює спрагу кожного, хто припаде до нього: хворого і здорового, розумного і дурного, лагідного і злого; води його не вичерпуються і не каламутніють; це — лікар, який виліковує кожного, хто до нього звертається — друга і ворога», — записувала вона у зошит свої думки.

А коли так — виходить, можна не виїжджати. Нащо кидати Київ, квартиру з дорогими меблями, бібліотеку, зібрану з такою любов'ю і старанністю? Навіщо?

У серпні 1941 року, незадовго до окупації, Руденко викликали до міського управління у справах мистецтв і доручили організувати виставку «Воєнне минуле нашої Батьківщини». Ангеліна Павлівна навіть зраділа — будь-яка діяльність відвертала її від похмурих і плутаних думок, давала заспокоєння. Протягом трьох тижнів збирала вона по музеях і сховищах картини, гравюри, лубки, скульптури. Нарешті виставка була готова.

Вранці вісімнадцятого вересня 1941 року в Музеї українського мистецтва на вулиці Кірова зібралися екскурсоводи, щоб вивчити експозицію виставки і підготуватися до пояснень. А вдень, коли виглядали з приміщення, перейти через головну магістраль Києва — Хрещатик було неможливо: частини Червоної Армії почали вимушений відступ. Тільки через кілька годин Руденко змогла дістатися додому, на Михайлівський завулок.

У різних кінцях міста майже одночасно виникли пожежі. Недалеко від музеїв російського і західного мистецтв вибухали склади снарядів. Руденко не спала всю ніч. Вона хвилювалася за себе і за ті скарби, які ще лишалися в музеях. Їй ставало страшно при думці, що картини, графіка, скульптура і зразки прикладного мистецтва можуть загинути. Ледве почало розвиднятися, вона поспішила до музею, гнана страхом, — чи не загорілися од снарядів виставочні приміщення і сховища фондів?

Ось і музей. Будинки цілі, тільки майже всі вікна вилетіли, дахи продірявлено, паркет у залах вкритий осколками.

Разом з небагатьма співробітниками музею Руденко до вечора збирала сміття, сяк-так затуляла вікна. А ввечері до міста вдерлися гітлерівці.

Спочатку Руденко намагалася не виходити з дому. Одна, з вісімдесятилітньою нянею, вона замикалась у квартирі і годинами сиділа нерухомо в глибокому кріслі. Тільки вечорами Ангеліна Павлівна потай пробиралася у парк біля музею і здалеку поглядала на знайомий будинок. Навколо ходили німецькі вартові, а від музею так і віяло пусткою. Пройти всередину було неможливо.

Але одного разу Ангеліна Павлівна не витримала. Самотність ставала нестерпною. Вона пішла до художнього інституту, сподіваючись зустріти кого-небудь з викладачів. Проте до інституту не дійшла. Клуби диму пливли над містом, час від часу лунали вибухи. Раптом од страшенної сили удару здригнулася земля.

— Софійський собор висадили! — вигукнув хтось,

— Не може бути!

— Все може бути!

Люди, притискаючись до стін будинків, бігли до собору.

Тривога виявилася даремною. Собор уцілів. У повітря було висаджено лише великий будинок на розі Хрещатика і вулиці Свердлова. Пожежа перекинулась у самісінький центр міста. Вранці всіх, хто жив у центрі і поблизу нього, німці вигнали на околиці. Взявши за руку напівсліпу няню, Руденко пішла до Володимирської гірки, де на тихій вуличці знайшла притулок у знайомих.

Цілий тиждень вона пробула там, вже не сподіваючись повернутися додому. Але поліція розшукала Руденко. Її привезли в гестапо.

У Ангеліни Павлівни був чималий стаж наукової роботи. Понад десять років вона викладала історію образотворчого мистецтва в Київському художньому інституті, кілька років завідувала відділом гравюри у Київському музеї російського мистецтва. Пізніше Руденко чомусь вирішила приховати ці факти і, очевидно, скориставшись з того, що під час окупації стала директором музею, знищила свої документи. Протягом останніх років Ангеліна Павлівна викладала в Художньому інституті, одночасно читала лекції в Київському державному університеті.

Німці врахували все це, але врахували й інше.

… Високий офіцер з нашивками штурмбанфюрера, уважно оглянувши перелякану жінку, запропонував їй сісти.

— Я сподіваюсь, ви не відмовитесь співробітничати з нами? — заговорив він російською мовою, старанно підбираючи слова. — Ми дещо знаємо про вас. Ви нам потрібні.

«От воно. Що ж робити? Що вони знають про мене? Про минуле? Про мої погляди?» — все це вихором промайнуло в голові Руденко. Але вона промовчала.

Почекавши трохи, гестапівець