Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

— Ріка, я — Струмок, Ріка, я — Струмок. Як мене чути? Ріка, я — Струмок. Як чуєш? Як мене зрозумів? Ріка, я — Струмок, прийом.

Відповіді не було.

— Ріка, я — Струмок. Як мене чуєш? Ріка, я — Струмок. Як зрозумів? Прийом, — знову повторив радист. І знову не почув відповіді.

— Зв'язку немає, товаришу капітан!

— Ти мені щось кажеш? — перепитав Сергєєв. Нове звання йому присвоїли тільки позавчора, і він ще не звик до нього.

— Я кажу — немає зв'язку.

Раптом перед Сергєєвим виросла незграбна постать.

— Посильний з штабу, товаришу капітан, — доповів солдат. — Командир полку наказав вам прийняти командування батальйоном. Штаб батальйону наскочив на мінне поле. Комбат загинув.

— Передайте: наказ буде виконано!

Через півгодини нового комбата викликали на КП.

— Наше завдання протягом ночі вести активні бойові дії, щоб перешкодити гітлерівцям організувати оборону на проміжних рубежах, — говорив командир полку. — Командування фронту готує вирішальний удар. Ми повинні розколоти вороже угрупування на кілька частин і прорватися до центра міста. Це нелегко. Треба не дати німцям за ніч відпочити і підтягти свої резерви…

Олег Миколайович повертався у батальйон. Настало тимчасове затишшя, і тільки здалеку, з боку вокзалу, чути було приглушений голос диктора:

— Німецькі солдати! Начальник гарнізону генерал від інфантерії фон Лаш звертається до вас у ці важкі години. Кенігсберг треба відстояти за всяку ціпу. Поки у місті залишається хоча б один німецький солдат, росіяни в нього не ввійдуть. Перемога або смерть! Ми не здамося ні при яких умовах!..

«Останній зойк злочинця, засудженого до поразки самою історією», — підсумував цю промову Сергєєв.

Усю ніч не затихав гуркіт артилерійської канонади, йому вторив стрекіт кулеметів, часті гвинтівочні постріли і автоматні черги. Освітлене спалахами ракет, відблисками вибухів, полум'ям пожеж, місто ще жило — жило дивним, напруженим життям приреченого.

А разом з першим промінням сонця, яке ледь пробилося крізь суцільну завісу диму і гару, знову почалася артилерійська підготовка. Цілий день тривали жорстокі бої. Гітлерівське командування ввело свої останні резерви — загони фольксштурму, поспіхом зібрані і майже ненавчені.

Десь опівночі до батальйону Сергєєва несподівано прибув командир дивізії полковник Толстиков.

— Зумієш виконати важке завдання, комбате? — спитав він.

… Через дві години Сергєєв вишикував свій батальйон під кам'яними опорами взятого мосту і виголосив зовсім коротку промову:

— Спасибі. Билися, як і личить гвардійцям. Недарма наша дивізія має назву Московської. Жодного разу не зганьбили свого імені. Командирам рот представити всіх, хто відзначився, до нагороди. Борисенко, до мене!

Писар батальйону підбіг до комбата,

— Приготував?

— Так.

— Пиши.

— Багато вивісок писав я на своєму віці, — розповідав потім товаришам Борисенко, — але ця була найкращою моєю роботою.

Писар сказав правду. Рівними білими літерами на темній цеглі опор він вивів: «Цей міст взяли у квітні 1945 року гвардійці з'єднання полковника Толстикова». Так і лишився цей напис тут, нагадуючи калінінградцям про справи грізні і суворі.

А вранці батальйон разом з іншими підрозділами ввірвався в будинок Південного вокзалу. Вдень 8 квітня стало відомо, що наші війська зайняли порт, оволоділи південно-західною та південною частинами міста, в кількох місцях осідлали залізницю.

Армійська газета вийшла того дня як маленька листівка — складати і друкувати всі чотири полоси не вистачило часу. Навіть самі заголовки малюсіньких заміток були красномовніші за будь-які довгі статті: «Ми штурмували машинобудівний завод», «На захоплених суднобудівних верфях», «Паперова фабрика в наших руках», «Наступ триває», «Пройдено триста міських кварталів», «Атаковано газовий завод», «Припинили опір ще чотири форти», «Хімічний завод взято».

У штабі фронту перехопили радіограму Лаша у ставку Гітлера:

«Прошу дозволу фюрера зосередити наші сили у західному напрямі і зробити спробу прорватися з оточення на захід».

З Берліна негайно прийшла відповідь: «Битися до останку. Всі, хто спробує покинути місто, будуть засуджені до страти». Гітлеру вже не треба було берегти сили, думати про свої війська. Крах наближався. І скажений фюрер намагався ціною життя десятків тисяч людей відтягти остаточну поразку хоча б на кілька днів.

«Битися до останку!» — цими словами він починав свої накази.

«Битися до останку!» — закінчувалися всі відозви фюрера.

«Битися до останку!» — звучало по радіо. «Битися до останку!» — рябіло на сторінках газет.

— Битися до останку — це шлях самогубства! — сказав генерал Лаш, обвівши поглядом людей, що зібралися в його бліндажі. Тут були фюрер міста Вагнер, начальник штабу оборони, гарнізонні військові фахівці, командири дивізій, представники міських властей. Усі мовчали. Не почувши підтримки, але не зустрівши й заперечень, Лаш вів далі:

— Кожному зрозуміло, панове, що німецька держава розвалюється. Керівництво фюрера стає чисто формальним. Берліну загрожує оточення. Нам треба діяти на свій страх і риск, узявши на себе всю відповідальність за можливі наслідки. Проте, — усміхнувся генерал, поглядаючи на перелякані обличчя своїх співбесідників, — проте цю відповідальність готовий узяти на себе я. Наказую військам пробиватися на захід.

Надвечір стало ясно: ця спроба закінчилася повною поразкою. Прорватися крізь кільце радянських військ було неможливо.

Розгніваний Гітлер передав наказ про усунення Лаша від командування гарнізоном і віддання його до суду. Замість Лаша Гітлер призначив генерал-майора Шуберта. Але Шуберт просто не виконав наказу: він самовільно передав свою нову посаду командирові поліцейського полку майору Фойгту. Зрештою, всі ці переміщення були вже ні до чого. Гітлерівцям було байдуже, хто командував, вірніше, — хто вже не командував ними. Надходив кінець.

О восьмій годині вечора гвардійські частини генерал-полковника Галицького підійшли до Прегеля у районі королівського замка.

Громаддя замка похмуро вимальовувалося на палаючому небі: Кенігсберг палав з усіх боків, зловісно освітлюючи двометрової товщини огорожу, складену з величезних необтесаних каменів, закіптяжлі руїни стін, зруйнованих ще англійською авіацією. З бійниць у стінах замка раз у раз виривалися кулеметні черги, звідти ж били польові гармати, летіли