Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Підрозділи гвардійських дивізій форсували Прегель вплав — міст виявився розведеним, підйомні механізми несправними. Швидкими перебіжками під ворожим вогнем бійці і командири входили у непрострілюваний простір і, пробиваючись через проломи у стінах, вдиралися на подвір'я замка.

Напруження бою наростало щохвилини. Рукопашні сутички, гранати, довгі черги з автоматів зробили свою справу. Долю замка було вирішено.

— Товаришу капітан, дивіться! — вигукнув хтось позаду Сергєєва. — На башту дивіться!

У вікні на верхньому поверсі башти з'явилася ледве помітна постать. Олег Миколайович навів бінокль. «Чому цивільний? Що вони надумали?» — на ці запитання він не встиг відповісти. Незграбний чоловік у чорному — чи це тільки так здалося звідси? — тримаючись однією рукою за лутку, другою ввіткнув древко у розколину між каменями. Біле полотнище тепер виразно виділялося на фоні руїн. Одразу вогонь ущух.

— Вперед! — вигукнув Сергєєв. — Вперед, товариші!

Минули хвилини. Білий прапор упав на землю. Замість нього сильні руки піднесли новий прапор — червоне знамено перемоги. Королівський замок — символ міста, його гордість і вікова цитадель — впав!

Пожежі лютували ще дужче. Їхнє полум'я стало багровим від диму, який вкривав переможене місто. Кіптява лягала чорною вуаллю на рештки стін, на брук, на обличчя людей. Було душно, як у закритому приміщенні, жарко, наче в липні.

Настав світанок — четвертий день штурму, 9 квітня.

О десятій годині ранку з уцілілих вуличних репродукторів пролунав штучно бадьорий голос диктора.

— Говорить берлінське радіо, говорить берлінське радіо! Доблесні захисники Кенігсберга непорушно держать оборону. Їхнє гасло, як і раніше: перемога або смерть!

«Доблесні захисники Кенігсберга» стріляли у репродуктори, намагаючись заглушити слова, які звучали як знущання, як глузування з приречених на загибель.

Черговий ад'ютант штабу Лаша записував до оперативного журналу:

«У другій половині дня для військ гарнізону склалося зовсім безвихідне становище. В наших руках залишалася невелика територія — окремі квартали та будинки. Ми втратили всі укріплення. Розташування наших військ наскрізь прострілюється противником. Кожна ділянка міста перебуває під безперервною дією радянської авіації. Наша артилерія або виведена з ладу, або захоплена росіянами. Більшість піхотних частин розгромлено. Протягам одного дня, як повідомили росіяни, їм здалося у полон 27 102 чоловіки. Ця цифра, очевидно, не перебільшена. За нашими даними, живими з стотридцятитисячного гарнізону лишилося щонайбільше 40 тисяч чоловік. Окремі групи охоплені безмежним відчаєм і апатією, інші продовжують чинити опір з фанатичною впертістю, якою можна захоплюватися, але яку не можна не визнати божевільною. Дальший опір безглуздий. Долю міста вирішено».

Ад'ютант подивився на годинник. Була шістнадцята.

Він одклав авторучку і вийшов у коридор. Повернувшись через хвилину, обережно постукав у товсті броньовані двері і, відчинивши їх, доповів:

— Пане генерал, у приймальні чекають виклику полковник Хефен і підполковник Кервін, які прибули за вашим наказом.

— Просіть, — втомлено відповів Лаш.

Він не запросив офіцерів сісти. Поглядаючи на строкатий план Кенігсберга, який затуляв усю стіну просторого підземного кабінету, начальник невиразно промовив:

— Настав кінець. Треба капітулювати.

— Пробачте, пане генерал. Я не розчув ваших слів, — уривисто кинув Хефен.

Лаш рвучко повернувся і став перед полковником, дивлячись на нього каламутними від безсоння очима.

— Панове офіцери! Я змушений дати вам тяжке доручення. Іншого виходу немає. Дальший опір безглуздий. Наказую… — голос генерала став твердіший. Хефен і Кервін виструнчилися. — Наказую вирушити парламентерами до штабу росіян для переговорів про капітуляцію. Вам надаються широкі повноваження. Час і місце вашого переходу через лінію фронту погодимо по радіо негайно. Будьте готові у дорогу.

Рівно о дев'ятнадцятій годині парламентери прибули на командний пункт 11-ої гвардійської стрілецької дивізії, де їх прийняв командуючий армією генерал-полковник Галицький.

Одержавши умови беззастережної капітуляції, фашистські офіцери повернулися до штабу Лаша. Проте у визначену годину гітлерівське командування відповіді не дало.

Тоді в нелегку дорогу вирушили парламентери радянської сторони. Виконати це важке і відповідальне завдання випало на долю шістьох смільчаків. Групу очолив начальник штабу 11-ої гвардійської дивізії підполковник Яновський. З ним ішли перекладачі — заступник начальника штабу артилерії дивізії капітан Федорко і старший інструктор політвідділу капітан Шпитальник. Офіцерів супроводжували два автоматники. Провідником призначили «знавця Кенігсберга» гвардії капітана Сергєєва. Радянських парламентерів зустріли два провідники — німці, яких послав Лаш.

Вогонь не вщухав, хоча гітлерівці знали про вихід парламентерів.

Од будинку міністерства фінансів провінції шестеро відважних, ховаючись од осколків і куль за руїнами будинків, перетнули вулицю Кніпродештрасе, обігнули будинок кірасирської казарми і вийшли на Штайндамм. Тут вогонь був не такий густий, просувалися порівняно швидко. Їхній шлях лежав до руїн університету.

Один солдат ніс у руках білий прапор. Побачивши його, деякі фашистські групи припиняли вогонь, інші навпаки, посилювали.

Нарешті радянські воїни вийшли на Парадеплац. До бліндажа Лаша було кілька десятків метрів.

Бліндаж важко було помітити. Але недаремно Сергєєв не раз побував біля нього, до того ж у різний час.

— Тут, товаришу підполковник, — показав Олег Миколайович на високе металеве поруччя. За ним зводився ледве помітний насип. Він і виказував споруду, сховану глибоко в землі.

Вартовий біля входу козирнув. Яновський відповів і одразу рішуче ступнув униз. Назустріч їм уже поспішав попереджений дзвінком вартового черговий ад'ютант Лаша. Виструнчившись, він пропустив радянських офіцерів і солдатів.

П'ятеро залишилися біля входу. Яновський пішов далі. Круті східці привели його в глиб підземелля, збудованого ще у 1934 році. Минувши довгу низку кімнат і не звертаючи уваги на гітлерівців, які підхоплювалися з місць при його появі, підполковник пройшов до кабінету начальника кенігсберзького гарнізону.

Товсті сталеві двері розчинив послужливий обер-лейтенант, м'яке світло матових плафонів осяяло напівтемний коридор. Майже нечутно ступаючи по підлозі, вкритій товстими килимами і звіриними шкурами, назустріч Яновському йшов чоловік років п'ятдесяти, середнього зросту, з блідим від безсоння і тривалого перебування у бліндажі набряклим обличчям, помітно схвильований і розгублений.

Це й був генерал від інфантерії Бернгардт-Отто фон Лаш, який, за власним визнанням, усе