Таємниця янтарної кімнати - Валентин Григорович Дмитрієв

Прошуміли століття, невблаганний час зорав широкими шрамами масивні стіни замка, обгриз бійниці, зруйнував деякі башти. Але й тепер фортеця здавалася грізною — темне громаддя кам'яних брил, вкритих сивим мохом.

Тримаючи у руці офіцерську планшетку з старовинним планом фортеці, Сергєєв витяг з кишені металеву рулетку і взявся до звичної для нього справи — замірювання будівлі. Він працював старанно, позначаючи на плані об'єкти — могильники, рови, бастіони. План був досить точний — всі умовні знаки його збігалися з тим, що було на місцевості.

Та незабаром Олегові Миколайовичу довелося замислитися. Чорний кружечок з написом «Бруней»[17] чітко вичерчений на пергаменті, відразу впадав в очі. Але там, де мав бути колодязь, Сергєєв нічого не побачив.

«Дивно, — подумав він, ще раз уважно вглядаючись у креслення. — Сніг увесь видуло, земля рівна, не помітити колодязя ніяк не можна. В чому ж річ?»

Одмірявши рулеткою відстань до колодязя спочатку від стін замка, потім від високого дерева, позначеного на плані, і, нарешті, від купи каміння, теж показаного умовним знаком, Олег Миколайович відмітив місце, де мав бути колодязь. Пошукав якогось залізного прута, але нічого не знайшов і почав колупати утоптану землю палицею. Це зайняло багато часу, і все марно: ніяких ознак колодязя не було.

Обережно прогула машина. Час було їхати додому, та Олег Миколайович зволікав. Разом з шофером вони взяли з багажника лопату і працювали ще годину, але знову ж таки даремно.

Назавтра Сергєєв приїхав сюди з групою саперів, виділених на прохання Денисова. Вони працювали до обіду, викопали чималий і досить глибокий котлован. Сергєєв все-таки побачив те, що шукав: важку сталеву плиту, під якою виявилась кришка колодязя. На ній був короткий напис: «Ахтунг».

Саме слово — «Увага» — не означало ще нічого особливо цікавого і важливого. Мало що могло ховатися у колодязі, скажімо трансформаторні проводи. Але всім чомусь здавалося, що тут криється щось серйозніше.

Кришку знімали дуже обережно. Потім усі розчаровано зітхнули: колодязь був по вінця наповнений водою.

Її відкачували до вечора і весь наступний день, але вода майже не спадала. Певно, десь там, у глибині, проходив потужний водоносний шар, і дужий струмінь або сам прорвався, зруйнувавши стінки колодязя, або його свідомо випустили люди, яким потрібно було сховати у бетонній трубі щось цінне і важливе. Так, там щось було, бо навіщо написали на кришці застереження, а саму її замаскували так старанно і надійно?

Але воду викачати так і не пощастило.

— Повік собі не прощу! — схвильовано говорив Сергєєв, крокуючи по кабінету Денисова. — Тільки сьогодні мені спало на думку: адже план був рукописний, саморобний, унікальний! А на книзі — екслібріс приватної бібліотеки якогось там археолога: чи то Геніке, чи то Генцке. Тепер зрозуміло, чому в інших примірниках ніякого плану немає! Господар книги просто вклеїв його у свій екземпляр. І тепер усе втрачено. Спробуй розшукай ще один такий! А без плану як без рук. Схема, накреслена Штраусом, на жаль, малого масштабу, на ній тільки найголовніше, а деталей немає, немає підвалів, кімнат, виступів, поворотів, за допомогою яких тільки й можна знайти тайник… Ах ти чорт, і треба ж було такому трапитися!

— Ну годі, годі тобі каратися, — співчутливо сказав Денисов, переходячи на «ти», що траплялося останнім часом досить часто — спільна праця зблизила їх.

Лихо, справді, велике, але це ще не катастрофа! Може, і план знайдемо, а ні — то і без нього будемо шукати. Доведеться тільки почекати, поки зможемо використати більш серйозні засоби. А рота тим часом попрацює, пошукає. До речі, чув — оце вже справжнє лихо: два солдати пропали! Припускають, що вони кудись самі полізли за нашою кімнатою. І не повернулись. А ти говориш — план. Треба будь-що людей розшукати!

Розшуки солдатів тривали. Одержавши у саперному батальйоні акумуляторні ліхтарі і наказавши видати з ротного запасу плавальні прогумовані костюми та рятівні пояси, капітан Амелін разом з Павловським вранці полізли у підвал.

Вода піднялась майже під стелю, але більше, очевидно, не прибувала. Уважно оглядаючи все навколо, командир роти і сержант попливли. За Павловським тяглася на вірьовці, чіпляючись за підлогу, залізна «кішка».

— Товаришу капітан, дивіться — тут іще ходи, у різні боки! — вигукнув сержант, піднімаючи ліхтар. — Бачите?

— Бачу, Аж… аж п'ять! Треба перевірити. Пливімо туди.

Вони заглибилися в темний коридор, тримаючись один за одним, щоб не заплутати вірьовки. А втім, далеко плисти не довелося, вірьовки натяглися, а це означало, що там, нагорі, моток розкрутився до кінця.

— Так. Схоже на те, що не знайдемо, — прошепотів Павловський. Капітан промовчав. Вони зупинилися, повільно рухаючи ногами, щоб слабка течія не віднесла їх назад.

Раптом щось темне і велике з'явилося попереду. Ледве посувалося вздовж стіни, зупиняючись біля кожної вибоїни. Амелін спритно відстебнув од пояса «карабін» з прив'язаною вірьовкою і, наказавши Павловському лишатися на місці, поплив назустріч темній плямі. Не встиг він проплисти й кілька метрів, як Павловський побачив: на широкій дошці лежало щось дивне, безформне.

— Дивіться, товаришу капітан! — вигукнув сержант.

— Бачу. Швидко оглянути!

Піднімаючи фонтани води, Амелін і Павловський кинулися вперед.

— Вони!

— Живі, — з полегкістю зітхнув капітан.

«Я, Бернгардт-Отто-Густав фон Лаш, який народився у Верхній Сілезії 12 березня 1893 року, генерал від інфантерії, колишній комендант міста і фортеці першого класу Кенігсберг, нині перебуваючи в ув'язненні