Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер

Геракліт з Ефесу (бл. 530–470 до Р.Х.) — старогрецький філософ, представник іонійської школи. У вогні вбачав першооснову всіх речей. Міркував про становлення і плинність сущого.

Гердер, Йоганн Ґотфрід, від 1802 року фон (1744–1803) — німецький мислитель, теолог, письменник. Його погляди і висловлювання з філософії мови, філософії історії, історії літератури, історії мистецтва й антропології впливали і продовжують впливати на розвиток європейського мислення. За Гердером, кожний народ має свою специфічну поезію, вона залежить від рівня розвитку мови і через нього від природних та соціальних чинників; літературу належить писати мовою свого часу. У своїх тритомних «Критичних лісах» (1769) виклав програму емпірично-психологічної естетики. Автор «Дослідження про походження мови» (1772), «Ідей до філософії історії людства» в чотирьох частинах (1784–1791), «Метакритики критики чистого розуму» у двох частинах (1799). Писав ліричні драми («Брут», 1774). Започаткував вивчення народних пісень. Уклав збірник «Народні пісні» у двох частинах (1778–1779). 29 травня 1941 р. Ґадамер виголосив у Парижі доповідь «Народ й історія очима Гердера».

Гессе, Герман (1877–1962) — німецький і швайцарський письменник. Лауреат Нобелівської премії (1946). Культова постать американської молоді 60-х років XX ст. Обстоював «Політику сумління» (1977), послідовно виступаючи проти інституціоналізації і деперсоналізації людини. Писав вірші і прозу. Найважливіші тексти: «Останнє літо Клінґзора» (1920), «Сідгартга» (1922), «Степовий вовк» (1927), «Нарцис і Ґольдмунд» (1930), «Гра в бісер» (1943). У своїх творах шукав вихід з духовної скрути доби. (Див. також прим. «Гра в бісер» в розділі «Реалії»).

Гільдебранд, Адольф, від 1904 р. фон (1847–1921) — німецький скульптор. Інтенсивно вивчав пластику італійського Рисорджименто. Орієнтувався насамперед на твори раннього Відродження. Будував водограї і пам’ятники.

Гільдебрандт, Курт (1881–1966) — психіатр, філософ, приятель і шанувальник Ст. Ґеорґе. Автор «Спогадів про Ст. Ґеорґе і його коло» (1965), дослідження «Гьольдерлін. Філософія і поезія» (1939), а також праць про Платона, Гьольдерліна, фон Ґьоте, Ляйбніца.

Гіперіон — у грецькій міфології титан, батько бога сонця Геліоса. В Гомера й особливо в елінсько-римській традиції бог сонця. Гіперіон дослівно означає «той, хто йде вгорі». В Шекспіровому «Гамлеті» Гіперіон — фігура порівняння: «Володар справжній, мов Гіперіон…».

Гомер (VIII ст. до Р.Х.) — напівлегендарний творець грецького героїчного епосу. Гомерові приписують авторство «Іліади» й «Одісеї».

Горацій, власне Квінт Горацій Флак (65 — 8 до Р.Х.) — римський поет. Автор збірки віршів «Еподи», а також сатир, од, послань. Його твори відгукуються на різні тогочасні події, оспівують кохання і насолоди в дусі епікурейської етики. Послання «Про поетичне мистецтво» стало теоретичною основою класицизму.

Гофмансталь, Гуґо фон (1874–1929) — австрійський лірик, драматург, новеліст, есеїст. Творець мелодійних віршів, в яких танатософія декадансу, ґлорифікація туги і цивілізаційна втома одягнені у витончену поетичну форму. Пізні драми тлумачать античну трагедію з погляду ніцшеанського діонісійства. Писав лібрето. Автор драм «Цісар і відьма» (1900), «Дурень і смерть» (1900), «Смерть Тиціана» (1902), «Врятована Венеція» (1905), «Едіп і Сфінкс» (1906), «Вежа» (1925). Упродовж нетривалої дружби Стефанові Ґеорґе так і не вдалось залучити Гофмансталя до свого кола.

Гьольдерлін, Йоган Крістіан Фрідріх (1770–1843) — німецький поет, автор од, гімнів, елегій. Насичена поетичність, відважна метафора і поступова відмова від традиційних ліричних форм супроводжували його в мандрівці до верховин духу. Гьольдерлін — з тих нечисленних поетів, які у своїх віршах впритул наблизилися до того, щоб вимовити невимовне. (Див. також прим. «Гіперіон» в розділі «Реалії»).

Ґадамер, Ганс-Ґеорґ (н. 1900 р.) — німецький філософ, засновник нової герменевтики. Найважливіший твір: «Істина і метод: Основи філософської герменевтики» (1960). Зібрання текстів у десятьох томах з’явилося упродовж 1985–1995 років.

Ґеорґе, Стефан Антон (1868–1933) — німецький поет-неоромантик. Мислитель-містик, провісник релігії виховання. Аристократичний стиль життя поєднував з прагненням до героїчної величі, антично-ренесансним культом краси і божистим покликанням поета. Пристрасний естет. Щоб уникнути дешевої популярности, виробив езотеричну форму віршів. Автор книжок «Гімни» (1890), «Паломництва» (1891), «Сказання і співанки» (1895), «Звисаючі сади» (1895), «Рік душі» (1897), «Килим життя» (1900), «Зоря сув’яззя» (1914), «Нове царство» (1928).

Ґеорґеанці — вузьке коло адептів Стефана Ґеорґе, які шанували в ньому не тільки поета, а передусім майстра. В колі панував дух сакрального культу особи і творчости Ст. Ґеорґе. Утворилося на основі «Мистецького вісника» (див. прим. в розділі «Реалії»). До кола належали також провідні науковці, мислителі, митці.

Ґрасс, Ґюнтер (н. 1927) — німецький письменник, учасник «групи-47». Лауреат Нобелівської премії (1999). Його роман «Бляшаний барабан» (1959, екранізований 1979 р.) ввів німецьку повоєнну літературу у світовий контекст. Написав п’єси «Ще десять хвилин до Буфало» (1959), «Злі кухарі» (1961), «Повсталий плебс. Німецька трагедія» (1966), романи «Під місцевим наркозом» (1969), «Камбала» (1977), «Зустріч у Тельґте» (1979), «Райкання жаб» (1992), «Широке поле» (1995), книжку белетризованих спогадів «Моє сторіччя» (1999).

Ґундольф, або Ґундельфінґер, Фрідріх (1880–1931) — історик літератури. Починаючи від 1899 р., публікував вірші в «Мистецькому віснику». У своїх працях поєднував мистецькість і науковість. Великих митців вважав фігурами-символами їхньої доби. Автор книжок «Шекспір і німецький дух» (1911), «Ґьоте» (1916), «Ґеорґе» (1920), «Гайнріх фон Кляйст» (1922), «Мартін Опітц» (1923), «Цезар» (1924), «Парацельс» (1927), двотомників «Шекспір» (1928) і «Німецькі романтики» (1930–1931). Перебував під сильним впливом Ст. Ґеорґе.

Ґьоте, Йоганн Вольфґанґ фон (1749–1832) — німецький поет, прозаїк, драматург, мислитель, науковець, маляр, таємний радник, президент фінансової палати, одна з найвизначніших постатей світової літератури. Автор драматичної поеми «Фауст», над якою працював понад пів сторіччя, та інших творів загальним обсягом сто сорок три томи. Поміж них п’єси «Іфігенія в Тавриді» (1787), «Еґмонт» (1788), «Торквато Тассо» (1790), «Герман і Доротея» (1797), романи «Роки навчання Вільгельма Майстера» (1795), «Роки подорожей Вільгельма Майстера» (1821), «Вибіркові спорідненості», або «Кревні душі» (1809).

Джойс, Джеймс Оґюстин Алоїзій (1882–1941) — ірландський письменник-модерніст. Послуговувався технікою епіфаній, внутрішнього монологу, потоку свідомости. Автор збірки оповідань «Дублінці» (1914), романів «Портрет митця замолоду» (1916), «Улісс» (1922). Реформатор наративу.

Діоніс з Галікарнасу (I ст. до Р.Х. — I ст. Р.Х.) — старогрецький ритор й історик. Представник атицизму. Писав праці про античних авторів. Його двадцятикнижжя «Римська історія» (7 до Р.Х.) відтворює історію Риму від початків до першої Пунічної війни. Прагнув змирити греків з римським пануванням.

Діотима — вигадана фігура з Платонового діалогу «Бенкет», вродлива і розумна жриця. Її постать неабияк вплинула на романтиків (див., напр., твір Фрідріха Шлеґеля «Про Діотиму», 1797 р.). Діотима Гьольдерліна — одночасно поетичне ім’я його палкого кохання Сюзетти Ґотар, в якої він від 1796 р. був гофмайстром.

Домін, Гільде, власне Гільде Пальм (н. 1909