Вірш і розмова - Ганс Георг Гадамер

Старе сонце

з місця

ані руш.

Ми

у

тьмяному чергуванні

живемо —

то розпач, то

важка радість.

Любов —

певність і

покидання,

про неї

знали ми

мандрівники,

заки усе

минуло.

Прості слова, що розгортають перед нами майже кумедну візію. Паскалеву: новий всесвіт з сонцем у центрі і нескінченною малістю земного. Звичайно, це не новий всесвіт сьогоднішнього дня. Астронавти й астрофізики і взагалі наша теперішня загальна освіта бачать у сонячній системі зворушливий малесенький закуток неосяжної цілости. Схожу зворушливість відчуваємо в перших словах вірша: «Старе сонце». Хто сміє називати сонце старим? Мабуть той, хто думає про нескінченні обшири зоряних систем, що творять нашу нинішню картину всесвіту. Водночас у словах «Старе сонце» ми чуємо щось звичне, лагідне — майже тугу.

Вже в цих перших словах звучить плинність нашого тутбуття, й одночасно не кажеться нічого про звичний рух сонця від ранку до вечора, через зиму і літо. Проте маємо чергування, яке стосується нас самих. Це тьмяне чергування, протиставлене сонцеві, джерелу світла і тепла.

Космічні виміри коперниківської картини світу свідчать про людську обмеженість. Існує велетенна відстань між сонячною системою, в якій ми живемо, і планетою, яка обертається навколо сонця і на якій ми живемо вкупі з нашими розпачем і радістю. Епітет «важка», який стосується слова «радість», набуває неймовірної ваги. З радістю ми зазвичай пов’язуємо легкість і полегшення. Космічне мірило людства дозволяє говорити не лише про легкість, а й про важкість радости. Вірш уточнює: любов, певність, покидання. І тут нам відкривається семантична продуктивність вірша. Значення слів «певність» і «покидання», зближених і водночас далеких одне від одного, виявляють через ритм і тон вірша широке значення. Любов, певність, покидання — це те, що дано нам, людям, вкинутим у порожнечу нескінченного простору. Певність у досвіді любови, покидання як досвід любови і тривання любови потойбіч від певности і покидання. Маємо мало не противагу до відсутньої рівноваги: такі невичерпні можливості досвіду на такій малесенькій цятці рухливого всесвіту. Це те, що наше, заки все мине. Мине? Передбачення смерти, присутність смерти, її постійна актуальність — що варті наші знання про неї супроти певности і покидання? Вірш — відповідь на це питання. Сподіваюся, згадані вірші були добрим прикладом того, як між віршем і розмовою простягається вся наша людинськість, що нескінченна розмова мислення знову і знову знаходить у нескінченних розмовах з віршем надійного партнера.

ЕРНСТ МАЙСТЕР, ПАМ’ЯТЬ V

Се зелень

першої весни:

листок

розлучає вуста…

Хто вмер, а хто

живий з нас двох?

Хтось є,

хтось буде.

Листок між нами,

як пахне він!

Зелена чорність

тривання часу

і чорна зелень.

На співочих

і мертвих вустах

спить

«чому» життя.

Останній вірш з циклу, присвяченого пам’яті когось, хто відійшов. Кінець — можливо, підсумок? Кінець і початок? Так як кожний кінець — початок?

Звісно, початок теж. Адже перше слово вірша «зелень», зелень першої весни. Втім, вірш хоче сказати щось цілком інше. Зелень — не так перша обіцянка, як питання: що далі? Як відповісти на нього, на це перше розгортання листка? «Розлучає вуста». Перша зелень — наче відкривання вуст для першого слова. Відповідь вірша починається питанням «Хто вмер, а хто // живий з нас двох?». Існує не просто собі хтось живий. Звичайність когось-життя відступає перед питанням нової зелені сподівання. Звісно, когось-життя триває: він при житті. Але що означає «при»? Чи не означає воно, бува, просто «бути при цьому», незалежно від власного бажання, від «так» і від «ні»?

Здається, саме так і є. Друга строфа каже: «Хтось є, // хтось буде». Це не означає: один відійшов, інший прийшов. Йдеться про нас усіх, про кожного з нас. І тутбуття, і прихід передбачають оце «тут». Але що воно таке, «тут»? Чи це дійсно те, з чим цілком і повністю розлучився той, хто відійшов? — так перше слово весни, її листок розлучає вуста.

Те, що розлучає вуста, знаходиться тут між нами. Чи не має на увазі оце «хтось — хтось» кожного з нас, нас усіх, людину загалом: листок між нами — між мною і тобою. Появний листок не просто розлучає вуста, не просто має на увазі мене, а не тебе. Він тут, він запах. Але не тільки запах листка. Він тут, він в’яже, а не розлучає. Він тут так інтенсивно, що в’яже і вгортає навіть те, чого вже тут немає. Близька спорідненість в’яже запах і слід, запах і пам’ять. Запах належить сюди, він тут, він — найлегкоплинніше, що віє на нас, щоб через мить зникнути.

Остання строфа перетворює питання на відповідь. Зелень — вже не тутешність новопоявного листка, який ожвавлює чорність зимового гілля, і навіть не зелень надії, яка переростає чорність туги. Остання строфа починається тим самим словом «зелень», яке стоїть на початку вірша, наче початок поправин. Це вже не зелень, що перемагає чорність. Зелень і чорність — наче життя і смерть, надія і туга, буття і ніщо. Вони взаємовідображаються, але не зливаються.

«Чорність // тривання часу» — часу без надій, часу зеленої надії, адже густа, неувиразнена чорність — зелена, але не така зелена, як усе, що зелене. Бо «чорна зелень». Ритм відсуває антитетичність зелені і чорности на другий план. «Тут» перестає бути «тут» того, який тут, який знає свою тутешність і тримається за неї. Однак ніхто не знає себе. Навіть співочі вуста, розлучені з мертвими вустами, з яких вже не злетять слова радости, і ті не знають, не знають відповіді на питання «чому» життя.

Чому цей вірш добрий? Може, тому, що він так багато відкидає і що такий однозначний? Чи, може, тому, що так легко ословлює моторошну абстрактність прикінцевого «чому», чітко і ясно: «чому», а не «нащо»? Вслухаймося в усі ці нескінченні чомукання дітей. На питання про «чому» життя, питання питань, не може бути вичерпної відповіді.

СТОРІЧЧЯ ҐАДАМЕРА

Свою найбільшу працю, двотомне філософське дослідження «Істина і метод» Ганс-Ґеорґ Ґадамер оприлюднив, коли йому було шістдесят років. Стільки ж років відділяло його на час появи книжки від початку і сорок років до кінця сторіччя. Перелічувати минулі події немає потреби, оскільки вони досі турбують нас, не втрачаючи актуальности. Тим відчутніша необхідність осмислювати. Ґадамер належить до тих