Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Економічно, країна країні не рівня, є обділені природою країни, як от Естонія або Японія, бідні природними багатствами, але… Японія повноправний гігант, повноправно входить до «великої сімки», а Естонія… що ж Естонія; і там середній достаток через десять років незалежного існування, тільки подумати, не 40 дол/міс. за прожиткового мінімуму в 57 дол/міс., та комунальних послугах у десь 20–30 дол/міс., як в Україні.

Природні ресурси України були досліджені ще в часи Першої незалежності Іваном Фещенко-Чопівським. Та тоді ж переліком вийшли у двотомовому виданні. Взагалі, не на дорікання наявній владі, зазначимо, що тоді за лічені місяці існування незалежності (хоч за УНР, а хоч і за гетьманату) – часом за місяць робилося більше ніж сьогодні за рік. Потрібного та необхідного. Так от, ще тоді й стало майже вичерпно ясно, що за природними ресурсами Україна є чи не найбагатшою країною в Європі.

Отже, стартові умови України 1991 не полишали бажати кращого; країна з чи не найбагатшими ресурсами в Європі. Та з розвиненою індустріальною економікою, рівня приблизно економіки ФРН. Непогано, чи не так? Мабуть, кожний в СССР позаздрив би. Але, що врешті решт з усього цього вийшло?

Протягом отого першого п’ятиріччя незалежності, коли може дещо й поспіхом було проголошено – «Є така держава Україна!» зникло невідомо куди ціле Чорноморське пароплавство, кажуть, чи не найбільше у світі; за що згодом і посадили якогось там Кудюкіна, який ніби один упорався із сотнями кораблів. Натомість у Севастополі міцно оселився російський військовий Чєрноморскій флот. А це, зверніть увагу, у нейтральній та позаблоковій країні, що не тримає у себе ядерної зброї, хоч своєї, а хоч і чужої, як це було засвідчене ще в Декларації незалежності. Якої, наче, ніхто не відміняв. Єдиним його досягненням полишиться в історії, мабуть, оте незабутнє: «Маємо те, що маємо», яким він і підвів попередній підсумок своєму недовгому правлінню.

* * *

Друге п’ятиріччя не ознаменувалося нічим істотним, принаймні щодо так необхідних суспільних змін. Хіба що відремонтуванням унікального палацу «Україна» в стилі совєцького ампіра, бо переважно для російських гастролерів; а ще викладенням плитками Хрещатика.

З’явилося й чимало нових ідей на верхах влади, чи то на майбутнє, чи то за відсутністю змін на краще сьогодні. Запевняли нас, зокрема, що ми «бідні», та такі, що вже далі нема куди. З одного боку це було й насправді так, бо на той час оті совєцькі жалюгідні 40 дол/міс. (в середньому) вже скурчилися вдвічі за рахунок перетворення комунальних послуг на джерело визиску, джерело прибутку. Але, нас намагалися умовити в тому, що наша країна бідна ресурсами, всім… А тоді вже й виходило оте – «бідні, бо дурні» – не тих до владних структур обираємо; хоч і по багатствах ходимо.

Потім нас порадували тим, що ніби у нас «національна ідея не спрацювала». А то вже й укінець дивні справи. Бо ж, бачите, у М. Міхновського працювала, у Д. Донцова працювала ще ліпше, а у С. Бандери ще й як спрацювала, – то й виникає слушне запитання: чому ж не «спрацювала» тепер? А, чи не тому бува, що владні особи які персоніфікують та реалізують ту обрану нами владу, та які й повинні надихатися саме національною ідеєю – натомість не мають про неї зеленого поняття? А тепер поставимо наступне та не менш слушне запитання: чи поклопотався хтось у нас на верхах про відродження гнаної та викорінюваної Москвою національної ідеї? Відповідь буде від'ємною, ніхто й ніколи. А як так, то і дотеперешню владу вважати українською можна лише вельми умовно.

* * *

Але, природа побудована так, що не терпить порожнечі; там де нема ідеї обов’язково оселяється антиідея. Де не утверджено істину, там неподільно бешкетує брехня.

Антиідея була з колоніальних часів, та на початку зводилась до того, що «нєльзя рвать економічєскіє связі с Россієй». Тобто, як звільнилися політично, то хай буде хоч колоніалізм економічний, а з тим політичним, наразі, почекаємо; до кращих часів. А, як її не заперечували й не спростовували, то вона й виросла до масштабів отієї колоніальної: Україні не можна без Росії, бо так розпорядилася сама пані історія; «нас сблізіла совмєстная історія». Отже знову, «навєкі вмєстє», «ми – одін народ» і всяке подібне. Яка історія? А ота «совмєстная», про яку ми тут і розповіли, як уміли. Нічого не приховуючи, нічого не прикрашуючи, та нічого не вигадуючи від себе.

Якщо й призабули, то коротко нагадаємо знову, чим же саме вона нас «сблізіла» ота «совмєстная історія»:

Спаленням Батуріна на самому початку «зближення», ще перед Полтавою 1709, та вирізанням населення Черкащини. Повторними репресіями 1711. Побудовою Пєтєрбурга на українських кістках.

Занесенням чуми до України підчас російсько-турецької війни 1768. Тоді вимер мало не весь Ніжин, а в Києві трупи валялися вулицями. Повну свідомість цього підтверджує цілковите замовчування. Навіть заперечення і досі того, що то була чума.

Покликанням сербських горлорізів до України та знищенням за їх допомогою Великої Січі Запорізької, з депортаціями на Тамань.

Якнайширшим, іще з 1709, використанням українського гарматного м’яса в російських військових авантюрах.

Засланням до солдатчини Т. Шевченка зі забороною писати чи малювати; безпрецендентний в історії акт владного хамства. Ні за віщо, зверніть увагу.

У Другій російській імперії, чи не найбільш цивілізованій з усіх (хоч і вельми умовно) дещо припиняється пряме й безпосереднє вимордування українців. Тепер центр ваги на час переміщується на культурну аґресію. «Сбліжєніє» вписує себе до історії сталими заборонами української мови, що в сумі (ще від придуркуватого Пєтра) займуть два століття (!). Вони увінчаються Емськими указами 1876, забороною театральних вистав 1884, забороною перекладів 1892 та забороною з 1895 навіть книжок для дитячого читання. Мають місце й звірячі антиукраїнські репресії в окупованій Галичині 1915.

Настання Третьої російської імперії 1917 знаменується помітним посиленням тотального антиукраїнства. А розпочинається репресіями російської окупації 1918, коли розстрілювали навіть тих, хто насмілювався розмовляти українською (бєй буржуєв і украінцєв), та організували пробний голодомор 1921 – прообраз майбутніх. Він понищив переважно українців та кримських татар, орієнтовно, десь у сумі до 2 млн. жертв.

Потім записали себе до «сбліжєнія» розбійницькою колективізацією 1930, несумісною із законами країни, з її «розкуркулюванням» та депортаціями, які, вимушені ще раз нагадати, міжнародним правом прирівнюються до ґеноциду.

Нищенням 1930–1937 української інтеліґенції та всіх національно свідомих людей («украінский буржуазний націоналіст»).

Масштабним та удалим голодомором 1932–1933, найбільш успішним із усіх, що планувалися й проводилися совєцькою владою; 10 млн. жертв. На їх місце цілими селами переселювали