Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Бо, поки подібні люди будуть крутитися на верхах, не будуть цілком видалені з політичного та суспільного життя України, годі на щось і сподіватись, нічого не буде. Вони закономірно приведуть нас назад, до стану московської колонії, рано чи пізно.

Адже, весь досвід історії показує, що минуле визначає сучасне й майбутнє. А тому й, не розрахувавшись з минулим колоніальних часів, годі й сподіватись на якесь прийнятне незалежне буття.

Отже й потрібно завжди відділяти чорне й біле, бо мало було в нашій жахливій (можливо, з нашої провини) історії кольорів або відтінків. Не впадати в захват від того, що якийсь там український совєцький письменник або поет, у створений ним стіг совєцької дурні примудрився десь приховати й голку правди. Пам’ятайте, совєцьке не бувало добрим. Втрати кажете? А як же без них? Подумаємо, хто ж із тих, що жили поруч із Росією обійшлися без втрат? Без цілих втрачених без вороття століть. Яких ми тут не випадково назвали зупинками історії; так безумовно для нас – зупинки історії.

Голка кажете? Що ж, віддамо належне, схвалимо ту голку, але не забудемо, що був іще й цілий стіг. А стіг, це ж таки стіг…

А сьогодні – час відповідальний, бо найменша поблажливість може закріпити нас у минулому безвихідді совєтів. Про це потрібно пам’ятати завжди. Не випадково мовиться у нас весь час про якусь там «злагоду», яка схоже має остаточно освятити оте «маємо те, що маємо». Злагода? Так, що ж може бути краще? Нагадаємо ще раз: компромісу або злагоди можна досягти у виборі кольору краватки на вечір, або марки вина на десерт. Та тільки не у принципових питаннях. Хоча би тому, що жодних компромісів або злагод не може бути, скажімо, поміж статусом імперської колонії, або незалежної держави. Незалежність, то як вагітність, або є, або її немає, не може бути чогось третього. Так само, нагадаємо, була та є дві принципово різних України. Була Україна кагановічів, косіорів, постишєвих та щєрбіцкіх, а є Україна Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, С. Петлюри, Д. Донцова, Є. Конвальця, С. Бандери. Так яку виберемо на продовження, панове? Як «ми не раби, раби не ми»? Першу чи другу? Бо вони були, є та будуть несумісні, та жодної злагоди тут знову бути не може. Або, як ми погодимо Т. Шевченка, якого вело сумління, із, скажімо, О. Корнійчуком, або пізнім П. Тичиною, яких «партія веде»? Та не яка-небудь, а саме ота злочинна, від 1933 та 1937. Гадаємо, з чимось таким не упоратися й спритному малоросові, вже народженому поміж двох стільців, так би мовити. Та й, взагалі, чи не була ота дурна та ялова уесесерівська метушня (в тому числі) марною спробою прищепити хирну українську гілочку на потужний, але здавна згнилий імперський стовбур? Так чи припустимо в умовах незалежності подібну дурню? Не потрібна нам, вочевидь, і «злагода», що розмовляє чужою не нашою мовою.

А все це є невідривно пов’язано з тим, підкреслимо це, що логіка світу, в якому ми живемо, є двозначною, знає лише «так» або «ні», й нічого більшого, жодного третього. Хоча, скільки ж зусиль було витрачено свого часу, особливо в нашому попередньому столітті, дурнішому з усіх, на пошуки багатозначних логік.

А між тим істина (а до того єдина, як завжди) є давно відомою. Та полягає на тому, що єдиною можливістю вижити як нації є для України оте старе, класичне та давно відоме – «Геть від Москви!» Бо протилежний шлях веде до небуття.

* * *

Не справляє жодного позитивного враження й зовнішня політика України, яка так само, до жодної незалежності привести не може. Вона у нас, бачите, є «багатовекторною». З одного боку «європейська інтеграція», а з другого боку «стратеґічне партнерство» з імперією, колонією якої ми нещодавно були. Але, до вашего відома, панове, сума векторів може дати й нуль, тому добрі люди отієї ідіотичної «багатовекторності» й уникають. А до того в нашому народі ця «багатовекторність» давно відома, та так само давно отримала назву сидіння між двох стільців.

Так, чи це, бува, не є ескалація тихого вповзання до імперії? Чи не є звичайний неоколоніалізм? Та, ще й під галас гучних декларацій про європейську інтеграцію, жодних наслідків якої ми поки не бачили та не почували. А, де ж національна ідея? Бо, як же можна розцінити отой дурний вступ до «Мєжпарламєнтской ассамблєі СНГ»? А тепер іще й оте «Сотруднічєство столічних областєй» (25.10.2000) трьох країн, поріднених тільки тим, що серед них дві колишні колонії та одна метрополія, а ще й тим, що жодна не ступила ще й кроку вперед. Адже, простір для маневру все меншає. Чи не стане наступним кроком «Государствєнний договор», що увінчає абсолютно яловий, як і досі, «союз трьох братскіх народов» (?!!)

Чи не до цього ви нас вели й ведете, панове номенклатурна влада?

12. Русифікація (чи – що нам

підсовують?)

Багато написано й переписано про русифікацію (тобто – зросійщення) України. Починаючи ще з отієї класичної праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Але, чи завжди достатньо глибоко? – чи завжди на потрібному рівні узагальнення? Адже, зросійщення було й полишилось не останнім напрямом дій російського імперіалізму, а такий собі академік Д. Ліхачьов прямо і відверто учив, що:

Ми велика імперіалістична держава. Наш імперіалізм повинен бути імперіалізмом культури.

Даруємо цій людини її глибоке невігластво (а, що ж іще можна набути в імперії?), бо імперіалізм не може бути культурним, принаймні у тій другій семантиці цього слова, а «імперіалізм культури», – то є просто імперіалізм, і аж нічого більше…

Співпадіння чи наслідок, але відгук був і у нас. Згадаємо знову зовсім недавнє минуле. Напредодні виборів до ВР 1998 було створено проросійський блок, ліберальний СЛОН, названий мало не на честь пам’ятного для нас усіх СЛОНа (Соловєцкіє лагєря особого назначєнія), де Москвою було понищене оте – перше українське відродження. Він обрав собі гасло: «Сохраним для Украины русскую культуру». Та й придумав собі телерекламу – варто пригадати. От стоять собі на довгій полиці пухлі томи: Пушкін, Достоєвскій, Толстой… Ну, і щось там затиснуте між ними українське, що зуміло колись пробитися крізь російські «заград-отряди» (які за царів ще не були аж такими щільними). Потім раптом усе російське кудись зникає й полишаються Шевченків «Кобзар» та щось там від Лесі. Та й валяться вони одинокі на довжелезну полку, не в силах утриматися строч без російської підтримки. Красиво? – ще й як. Красномовно? – так! – куди