Аналітична історія України - Олександр Боргардт
* * *
Тому всі три роки велася шалена наклепницька античеченська пропаґанда. Щоденно вигадувалися нові «убивства», нові «зникнення», нові «тєракти». Та не тільки, було й діло. Бо ж їм, по-перше, заповітував іще їх «вєлікій Мічурін»: «Нам нєчєго ждать мілостєй от пріроди, взять іх у нєє – наша задача!». По-друге, хіба забули, навіщо вони існують взагалі? Але ж і це давно відомо – «ми рождєни, чтоб сказку сдєлать билью»! І «дєлалі». Адже, потрібно було залізне пропаґандове забезпечення, головне – проти світової громадської думки. Отого, їх одвічно недоумкуватого Заходу. А для цього й почались, забезпечені власними силами, «теракти» – підриви багатоповерхових житлових будинків. Не лише поблизу Чечні, в Буйнакську, але й у самій Москві. Що завадило поширити їх ґеографію? Розповімо дещо нижче. Вибухи були понад імпозантні та унесли не одну сотню життів власних російських громадян. Але на що тільки не підеш заради національної місії – ґеноциду…
Отже, наче все було добре, наче все так, але… Опит населення, кимось проведений по гарячих слідах у самій Москві, дав дещо дивні показники. Питання було одне та просте: «Де ви бачите джерело цих вибухів?» Так от, десь 63 % опитаних показали на… Кремль! А вже інші, менше 27 % – на Кавказ. Все це було влітку 1999, а вже восени ті, хто готував черговий подібний теракт – попалися на гарячому. Хоч і чисто випадково, не поталанило. Вони увечері вивантажували лантухи з вибухівкою до підвалу одного з багатоповерхових житлових будинків в Рязані, якраз коли пізно повертався з роботи мешканець під’їзду, інженер Васільєв. Йому здалися підозрілими погано замазані московські номери машин есбістів, та він і дзенькнув собі до міліції. Ті приїхали, прилапали есбістів та трохи прибили: щоб не «качалі права». Були свідки, пішли гуляти чутки… Для влади створилася не будь-яка проблема – пояснити все це народу. Другого дня з Москви щось мимрили про якісь там «учєнія», припустимо й так – з чого власне оті «учєнія»? Як завозити до підвалів справжню вибухівку? А потім, «учєнія» з того як її підривати?
Такою була інтимна історія цих «тєрактов», винуватців яких і досі не знайшли. Але, легковірний світ давно звик ковтати все, що йому не піднесуть із Москви, та все якось обійшлося – повірили й у «тєрорізм»… Зрозуміло, що той «схід від Перемишлю» – це щось. Але у тих краях, на захід від леґендарного Перемишлю, живуть не менш дивні для нас, принаймні, люди. Бо вони й досі не здогадуються, що брехати можна не тільки на звичні 100 %, а, як зайде потреба, то й на 200 %, на 300 %… На скільки занадобиться.
* * *
Отже, на відміну від Другої чеченської війни, яку російський уряд змушений був припинити значною мірою внаслідок протестів своєї ж власної громадськості, Третя чеченська війна пройшла на «ура». Чи то внаслідок висадження у повітря частини цієї громадськості, чи то з причини невилікувальної придуркуватості Заходу. Вичерпно довівши, що навіть порядні за переконанням люди, але легковірні, – то так само: людське сміття ні до чого.
Як же поставились до Третьої чеченської війни в Україні? Поставилися різно, відповідно до того: хто є хто? Бо, як ми покажемо далі, з 1991 продовжували існувати дві України: влади та народу. Та прірва поміж ними зробилася глибше, ніж будь коли, ніж навіть у совєцькі часи. Втім, і це не є відкриттям, ні секретом: про це почали писати та говорити ще перед зміною століть.
Совєцька номенклатурна верхівка в Україні загравала й заграє зі Заходом (а, у кого ж іще гроші позичати?) та є в той же час вірним стратеґічним партнером (поки на побіґеньках) російської імперії. От і цікаво буде тут процитувати опінію не кого-небудь, а колишнього українського прем’єра, та ще з найбільш довготривалих – висуванця президента Л. Кучми. На той час він уже не був прем’єром, був тільки депутатом ВР, але спромігся вмістити у російській ґазеті «Труд», 19.06.1998 свою статтю «Оптимистическая трагедия восточных славян». Це було «открытое письмо А. И. Солженицыну», котрий перед тим у тій же ґазеті щирими сльозами бобра оплакував незалежність (чи може – «самостійність?») України – «Славянская трагедия», «Труд», 29.05.1998. Оскільки «етіх украінцєв», навіть прем’єрів, в Росії не дуже знають, ґазетка порекомендувала читачам колишнього прем’єра України П. Лазаренка в такий спосіб (тут і далі гріх було би щось перекладати):
Два месяца назад Украина избрала новый состав Верховной Рады. Уверенно выиграл парламентскую гонку председатель Днепропетровского облсовета, глава центристской партии «Громада» Павел Лазаренко. Днепропетровская область – стратеґически важный регион индустриального юго-востока Украины – в значительной мере определила победу «Громады» и по партийным спискам. Две трети здешних избирателей считают своим родным языком русский.
Отже, як бачимо імперська ґазетка розглядає Павла Лазаренка з його «Громадою», а з ними й оті «две трети здешних избирателей» – як своїх прямих союзників у справі «воссоєдінєнія імпєріі в граніцах до 1917 года». Але, що ж на це сам П. Лазаренко? Він щиро запевняє Росію в повній лояльності України, а поки не «воссоєдінілісь» пропонує наступне:
Угроза с юга становится реальной для всего восточного славянства. В одиночку мы явно не справляемся. Последние события на Северном Кавказе, в Москве и в Симферополе лишний раз подтверждают это. Поэтому украинская «Громада» готовится обратиться к парламентам и президентам России и Белоруссии с инициативой о создании в Крыму добровольческого Славянского корпуса специального назначения. Имеющаяся на полуострове уникальная военная инфраструктура, ныне заброшенная, должна стать базой для подготовки элитного межгосударственного воинского формирования способного отстоять интересы восточного славянства там, где только потребуется.
Отже, розберімося. Нам пригадують тут «Северный Кавказ», а це – зрозуміло, йдеться про чеченський національно-визвольний рух – протест чеченського народу проти чергового московського ґеноциду. А що ж там із отим «Симферополем»? – тут просто не може йтися ні про що інше, як про законні протести корінного народу Криму проти утисків російських шовіністів: отого енкаведистського наброду, яким
