Аналітична історія України - Олександр Боргардт
В Україні незабаром після 1991 був скликаний І Світовий конгрес українців, який постановив про необхідність надання всіх ветеранських прав колишнім воїнам ОУН–УПА, які мужньо відстоювали свободу України; тоді це було проіґноровано. Потім наступний, II Світовий конгрес українців, теж у Києві, не лише підтвердив вимогу Першого конгресу, але й приняв про це окрему та досить категоричну резолюцію.
За роки незалежності з цим так нічого й не було зроблено, справедливість не була відновлена, та цим влада відверто показала з ким вона.
Чи відбудеться ще колись в Україні Третій світовий конгрес українців? – це питання… Справа зайшла настільки далеко, що виступили самі різні прошарки суспільства (однаково пожебрачені), до опозиції зібралися самі різні політичні сили – аби здорові. Ми не будемо тут займатися тонкощами політики, а радше спробуємо оглянути оте «маємо те, що маємо»; що саме не робилося всі роки незалежності, та що саме потрібно було за цей час зробити.
Загальний огляд
Після «распада СССР» хоч і заініційованого представниками всього 3-х із колишніх 15-ти «рєспублік СССР» (не завадило би, певно, попитатися й інших) – силою речей опинилася в незалежних і Україна. Бо, хоч ота Декларація про незалежність і була прийнята ще 24.08.1991, але жодних висновків з неї поки не робилося. Тепер же вона, незалежність, з’явилася де факто, так би мовити. Але вже в грудні була вагомо підтверджена на всенародному референдумі. Та Україна благополучно продовжувала існувати надалі, з тією ж ВР (Верховна Рада), з тією ж владою. От тільки обравши собі президента на російський зразок, яким став колишній голова ВР Леонід Кравчук, один із трьох учасників Беловезьких угод. А ще перед тим, секретарь ЦК КПУ з ідеології (!). Стару компартію, щоправда, були заборонили, але, незабаром, народиться нова; як же можна без компартії? Адже такі є навіть у США та Великобританії, а ми що ж, хіба гірші?
Але, стара партійна номенклатура – правлячий клас СССР – і без компартії зберегла всю повноту влади в країні та сміливо повела її до нового майбутнього, а по селах так і полишилися при абсолютній владі колишні червоні поміщики – голови колгоспів, як по підприємствах – червоні директори. Призначені… ну, ви самі розумієте. А оті вибори директора трудовим колективом, як на отому Ризькому заводику, що випускав всім відомі «Рафікі» – так і полишилися унікальним пам’ятником демократії, унікальною подією «пєрєстройкі і гласності», що пішла у непам’ять разом із ними, разом із СССР.
Справжніх колективів як страхалися за совєтів, так не полюбляли й потім. Коли десь 2000 р. зайшлося про можливі шляхи приватизації Азовсталі – існував і проект передачі підприємства в управління трудового колективу. Такі підприємства почали років тридцять тому поширюватись на Заході, довівши за цей час свою високу ефективність. Але… тоді один депутат ВР зверхницьки кинув по ТБ: «Коллєктів? – ето ми уже проходілі…» Йому й на думку не спало, що за совєтів жодних там «колективів» не було, – була сама видимість. Так совєцька демагогія дозволяє зберігати совєцьке нікчемство й у пост-совєцькі часи.
Не станемо укривати прикрої правди. В колективну власність трудящих мали би перейти, по можливості, всі підприємства, на яких вони працюють. Однак цього страхається стара влада, бо справжній колектив людей, пов’язаних поземими зв’язками, то громада, що може й протиставитись необмеженій силі чиновників. А на схід від прислівного Перемишлю влада може бути тільки одна, верховна. Мають бути тільки єдино прямовисні зв’язки, зверху вниз, та в кожному, так званому, колективі совєтів ці зв’язки мають сходитись у руці місцевого феодала. Ну, скажімо, так, як це описав на десятому році незалежності один об’єктивний автор:
Річ у тім, що організація суспільного життя в Україні спирається сьогодні на феодальний устрій: конкретний феодал дозволяє отримати прибуток з майна, коштів чи землі своєму конкретному васалу. Може йому дозволити, а може й не дозволити. Цьому дозволить, а тому – ні. В такій системі відносин нормальна економіка неможлива.
(Інтерв’ю О. Мороза газеті «Вечірній Київ», № 174–175, 20.10.2000)
Пізнавальна цінність цього стислого уривка підсилюється тим, що це виходить від людини, що знає інтимні механізми як совєцького суспільства, так і пост-совєцького. І це на десятому році незалежної України!
Так з’явилася світові нова, незалежна Україна. Незалежна, але поки, один в один минула совєцька. Чи стане вона іншою, хоча би ще через десяток років? Це питання…
Пригадується ентузіазм тих років, коли замість того, щоб починати побудову держави, для чогось почали її розбудову. Та з цього приводу хтось там у Києві відразу намалював нам оту байкову країну, що й має виникнути внаслідок подібної «розбудови». Де москалеві житиметься краще ніж у самій його Москві, а жидові краще ніж у його Тель-Авіві; ну й таке подібне. Воно нічого, хай буде, ми українці люди гостинні, але…Тільки дещо призабули й про нас грішних згадати. Побажати, аби ж і нам, українцям, жилося не гірше ніж у рідній Канаді, або Арґентині, до якої нас усе більше запрошують; не встигли були Колиму як слід освоїти, як уже запрошують освоювати Патагонію.
Але, то так, а все інше розвивалось нормальним ходом речей. За референдумом прийшли перші президентські вибори, та перший президент і проголосив мало не відразу, що «Є така держава Україна!» В чому ніяк не помилявся; бо вона була власне й раніше, адже лічилася у складі ООН із дня її заснування, але… вдома її державою ніхто не вважав. Не наважувався, інша справа тепер.
* * *
От так вона розпочиналася наша незалежність, яку наші незмінні друзі та доброзичливці у Москві негайно охрестили «ігрой в самостійність». Відповідно до неї і ставлячись.
Але, то була дійсно велика річ – політична незалежність від Москви, перша стала та тривка за майже три сотні років. То, як же до неї поставилася наша влада? А, до того, крім політики є ще економіка, та як же з нею? Бо, аби належно спитати з влади, потрібно знати, а що було
