Аналітична історія України - Олександр Боргардт

Але, з усім отим реквізитом «ліберальний блок» тоді як же пролетів, не набравши й близько тих 4 %. Чи тому, що наш виборець є байдужий до всього російського? – далебі, не сказати. Радше тому, що те ж імперське російське панування зробило його байдужим до будь-якої культури, а виховала його в цьому, що ж… саме й лише вона – імперська культура.

Зауважимо принагідно, що ця культура вартує набагато менше, ніж вона сама того бажала би, але – що поробиш: «маємо те, що маємо»…

В політичних іграх російського імперіалізму, на яких укінці він і зломить остаточно собі шию, – вона займає не останнє місце. Про це кажуть не лише академіки, але й політики. На прес-конференції 29.01.2001 депутат російської Думи і голова її комітету з міжнародних справ Дмітрій Рагозін, заявив дослівно наступне (процитуємо знову):

Якщо нам удасться зберегти позиції Росії, російської культури в Україні, то будуть існувати і Росія, і Україна.

Отже, будь яке посягання на позиції російської колонізаторської культури – може для нас кепсько закінчитись, майте це на увазі: можемо взагалі припинити своє існування. Так ставиться сьогодні до нас та своєї імперіалістичної культури – «демократична» Росія.

Доповнення 1

Убивство Л. П. Берії

Убивство Берії було останнім у низці міжпартійних порахунків високого рангу в Третій імперії, найбільш злочинній з усіх трьох. Воно завершувало цю низку та не було скритовбивством, як Кірова, але не було й убивством внаслідок зфальшованого політичного процесу, як убивство групи Зінов’єва-Камєнєва або Бухаріна-Рикова.

Це вже по ньому відбудеться оперетка XX партз’їзду з «разоблачєнієм культа лічності», де буде прийнятий «пакт Хрущєва»: не доводити більше гризні за владу до взаємних убивств.

По передчасній смерті (а, чи так вже природній?) «вєлікого вождя і учітєля», зримим для інших втіленням його епохи та традицій полишився його давній соратник Лаврентій Берія, який тоді першим проголсив: «Тіран мєртв!» Однак, це йому не допомогло, та він недовго пережив свого «вождя і учітєля».

Він вийшов на московську арену 1938, змінивши Н. Єжова, маріонетку Сталіна, на яку, спеціально для дурників, було звалено відповідальність за «нєобоснованниє рєпрєсіі»: «єжовщіна». За нього скоротилися масові арешти, а декого навіть повипускали. На початку п’ятидесятих він, під тиском шефа, розпочав був справу жидівських лікарів, але незабаром по смерті Сталіна все припинив, а арештованих звільнив. Затримавши тим «окончатєльноє рєшєніє єврєйского вопроса в Росіі»; в совєцькому варіанті, зрозуміло (бо в інших країнах – нема «вопроса»): з депортаціями та Сибіром.

У справі лікарів цього разу обвинуваченими були переважно жиди: М. С. Вовсі (голова «змови»), В. И. Виноградов, А. М. Гринштейн, П. І. Єгоров, А. І. Фельдман та інші. Коли їх нарешті випустили, про що потурбувався саме Л. П. Берія, – в народі склали з цього приводу ентузіастичний вірш:

Дорогой товарищ Вовси,

за тебя я рад.

Оказалось, что ты вовсе

и не виноват.

Слух давно ходил в народе:

все это мура.

Так гуляйте на свободе,

наши доктора!

Що ж, вірші – як вірші, бувають і гірші. «Змову лікарів» (космополітів) «разоблачіла» така собі Лідія Тімощук, отримавши за це, здається, «Гєроя Совєтского Союза», але невдовзі загинула за нез’ясованих обставин; подейкували про якусь «автокатастрофу».

Цього разу, можливо, восторжествувала й справедливість, але – хто ж наважиться твердити, що система не використовувала у своїх цілях (як завжди брудних) – і лікарів? Адже, перед тим вони звинувачували інших лікарів у передчасній смерті М. Горького (1936) та його сина. А от випадки М. Фрунзе та М. Грушевського, – то майже доведені злочини.

Але, для своїх соратників за Політбюро він був постійним джерелом жаху та ксенофобії. Грузинське правління – бодай найбільш російське у російській історії, – мало покінчитися назавжди, разом зі Сталіним. А він – тинявся на верхах (а чому ні, не гірший за інших) та вимагав своєї долі влади. Ну, а якби й не вимагав? – хіба виники не були би такі самі?

Відкритого суду над ним не було, а це підкріплює чутки, що жодного суду не було взагалі, був самосуд; що він тоді був просто застрелений від страху перед ним, – без жодного суду та слідства. Після смерті він «оказался заговорщіком, агєнтом іностранних развєдок» та ще один Бог відає, ким іще. Яких саме «развєдок» – не уточнювалося: стандартні обвинувачення 1937. «Заговорщікамі» та «агєнтамі» були так само – Зінов’єв, Камєнєв, Бухарін… Ні на що більш-менш правдоподібне у совєцької влади не стачило розуму й тут. Віддзеркалена сталінщина убила тепер і сталінського помічника. Першого? – далебі, всі знали, що першим був Молотов. Але, цей і у воді не тонув, і в огні не горів, доживши в спокої та пошані ста років. З його відновлення у партії, не забудемо, розпочалася горбачовська «пєрєстройка».

Отже, як бачимо, першим «вишєл із довєрія» саме товаріщ Берія, бо… був грузином; іншої причини важко дошукатися. Чи був він злочинцем? – не відомо. Насамперед тому, що подібне ніколи та в жодний спосіб не було доведене.

«Епоха гласності» вирішила була колись підняти завісу секретності й над цією тайною московського двору. У передачі «Взгляд із Останкіна» 29.04.1988 – було інтерв’ю з таким собі «заслужєнним юрістом СССР» Г. Тєрєховим, який, ніби, проводив слідство у справі Л. Берії. Із того, що він тоді наплів, вимальовуються такі три пункти звинувачення.

1. Із особистого архіву Берії було вилучено його досьє з мусаватистської розвідки в Баку 1918–1919. А оскільки мусаватистська – то все одно, що англійська (не смійтеся, бо таким воно є, російське дологічне мислення) – то, самі бачите… Куди «докатілся»…

Зауважимо, що він передавав звідти інформацію совєцькій розвідці через Багірова та Мікояна, – був звичайним подвійним аґентом. От, якби він там десь нашкодив більшовикам, але… Подібних претензій або конкретних звинувачень – не було.

До речі, а навіщо йому було тримати це у своєму особистому архіві, як там було щось компрометуюче? – чому таким ніхто не зацікавився раніше?

2. Під час війни Берія підтримував «связь с нємцамі». Бо були арештовані (та правдоподібно, як завжди у них – «во всєм созналісь») люди, які утримували цей канал. А підтримувати під час війни «связь с врагом» – це ж типова «ізмєна Родінє!». Втім, про військові таємниці, передані ворогові цим каналом, – мови знову чомусь не було.

Зауважимо, що це знову версія, розрахована на типового совєцького дурника. Бо, такі зв’язки – то є норма; підтримували канал зв’язку з Німеччиною, зрозуміло, і союзники. Є цілком логічним, що з боку СССР таку відповідальну справу Сталін доручив саме Лаврентію Берії, своєму довіреному помічникові.

3. У когось