Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Сам процес був фарсом. Справу проти Єфремова побудували на основі записів у його щоденнику, про існування котрого спецслужба дізналася від іншого обвинуваченого. Окрім кількох критичних коментарів на адресу окремих лідерів КП(б)У, щоденник не містив жодної згадки про таємну організацію. У ньому також не було свідчень про зв’язки з іноземцями або революційну змову. Єфремов «зізнався», коли йому пообіцяли, що в такий спосіб він зможе врятувати свою дружину від арешту й тортур. Інформатор, якого підсадили до Єфремова в камеру, доносив про його поведінку:
Єфремов повернувся з допиту дуже схвильований і на моє запитання: «Ну як там?» відповів: «У такому відразливому й у такому плачевному і дурному стані я ще ніколи не був. Краще б відразу взяли і покінчили зі мною, ніж ця мука кожного дня своїми допитами... Я був би вже радий, якби справді була організація зі всіма тими людьми і подробицями... і кінець справі... А то тепер розповідай про деталі, яких я не знаю...» Слід завважити, що під час цієї розмови Єфремов був дуже схвильований і вбитий і говорив зі сльозами в голосі і на очах.[338]
Нарешті Єфремов написав зізнання на 120 аркушах, де описав свої «злочини»; він повторив ті самі вигадані історії під час суду в Харківському оперному театрі. Інші зробили те саме. Український письменник Борис Антоненко-Давидович пізніше сказав про іншого підзахисного, що навіть якби хтось повірив у його заяви, під час суду цей чоловік виглядав «як оперетковий ватажок — без війська й однодумців». Ще один спостерігач назвав суд «театром у театрі». Письменник Кость Туркало, можливо єдиний, хто пережив судовий процес, ув’язнення і Другу світову війну, пізніше описав таку сцену:
Суд розпочався із допитів підзахисних, кожному з яких було надано можливість головуючим суддею сказати, чи підсудний отримав звинувачувального акта, і якщо так, чи він визнає себе винним чи ні. Коли усі пройшли через це випробування, суддя почав зачитувати обвинувальний акт усім присутнім, це продовжувалось більше двох днів, тому що акт являв собою книжку у 230 сторінок. Підсудні навіть придумали особливе ім’я для цієї книжки — «лібрето великої опери СВУ»... Усі добре відчували, яким було ставлення суду. Було зрозуміло, що всі подробиці процесу та його кінцевий результат були заплановані наперед, і що це було необхідно лише для пропаганди за кордоном, фанатичних прихильників партії й деяких божевільних громадян всередині країни.[339]
Врешті-решт усіх підсудних визнали винними. Більшість відправили до ГУЛАГу чи в тюремне ув’язнення, велику кількість розстріляли під час масових страт у 1938 році. Але «чистка» цим не закінчилася. Між 1929 та 1934 роками ДПУ в Україні «викриє» ще три націоналістичні змови: «Український національний центр» (або УНЦ), «Українську військову організацію» (або УВО) та «Організацію українських націоналістів» (або ОУН). УВО та ОУН були реальними організаціями — обидві діяли по той бік кордону. Проте їхній вплив у радянській Україні був дуже перебільшеним. У кінцевому підсумку всі справи побудували в такий спосіб, щоб до них можна було долучити тих, кого ОГПУ хотіла заарештувати — аж до кінця 1930-х років.[340]
Як і розслідування справи СВУ ці справи здобули підтримку на найвищих рівнях, де заохочення до їхнього примноження було досить вагомим. Співробітники ДПУ котрі «виявили» змови націоналістів в Україні, отримали підвищення. Навесні 1931 року для тих, хто займався цими справами, організували окремий відділ у складі служби — секретно-політичний відділ ДПУ в Україні (або СПВ). Потім СПВ створив окремі секції для стеження за Всеукраїнською академією наук, обліку 60 000 українців, які переїхали до СРСР з Польщі, а також, щоб назирати за численними групами літераторів і видавців, університетськими професорами, викладачами старших шкіл та іншими «підозрілими» групами. У 1930 році ДПУ навіть оголосило про існування змови «контрреволюціонерів серед ветеринарів та бактеріологів», які нібито отруювали криниці та вбивали худобу.[341]
Кожну з цих справ супроводжували потужні кампанії з дезінформації громадськості. З 1927 року радянську пресу заповнили гасла, котрі засуджували «українську контрреволюцію» й «український буржуазний націоналізм». Ці кампанії були покликані психологічно впливати на своїх жертв, і вони таки досягали цієї мети. Відкрите цькування відіграло важливу роль, адже воно допомагало «зламати» заарештованих і отримати від них зізнання в злочинах, яких вони не скоїли. Одночасно залякували всіх, хто добре знав жертв, або їм просто не давали змоги виступити на захист обвинувачених. В атмосфері істерії та ненависті будь-яку критику комуністичної партії або її політики, включно зі сферою сільського господарства, могли використати як доказ того, що автори критичних зауважень — буржуазні націоналісти, фашисти, зрадники, диверсанти чи шпигуни.[342]
Для нас, віддалених у часі й просторі, проблема українських національних прагнень може здатися не пов’язаною з опором населення радянським хлібозаготівлям. Національні прагнення — це рух інтелектуалів та діяльність усіх, хто зберігав відданість ідеї України як незалежної держави або, принаймні, автономної республіки. Опір хлібозаготівлям насамперед стосувався селян, які боялися зубожіння, спричиненого політикою радянської держави. Однак наприкінці 1920-х років існувала величезна кількість доказів, що ці два явища були взаємопов’язані, принаймні в свідомості Сталіна та ОГПУ котре з ним працювало.
Як відомо, Сталін неодноразово відкрито звертав увагу на взаємозв’язок між національним й селянським питаннями. У своєму пам’ятному виступі 1925 року він заявив, що «селянство становить головну армію національного руху» й «немає потужного національного руху без селянської армії». У тій же промові він також присоромив товариша, котрий засумнівався в серйозності цієї небезпечної комбінації й не розгледів «глибоко популярний і глибоко революційний характер національного руху».[343] Хоча Сталін й не наводив конкретних прикладів, Україна була на той час радянською республікою з найбільшим національним рухом і найчисленнішим селянством, і Сталін про це добре знав.
Інакше кажучи, навіть у своїх теоретичних зауваженнях Сталін убачав небезпеку в «селянських арміях», об’єднаних під національним прапором. Його колега Михайло Калінін також повторив цю тезу, хоча він також вважав, що колективізація перетворить селян на пролетаріат. Отже, вони втратять свою прив’язаність до певного місця чи нації: «Національне питання — це чисто селянське питання... Кращий спосіб ліквідувати національність — це
